— Боюся, що ні. Літак загорівся, ніхто з нього не вибрався.
— А ти це звідки знаєш?
— Були свідки, інший пілот.
— Хто? Хто це бачив?
— Не знаю, — йому урвався терпець.
— Ні, — знову повторила вона. І знову: ні. Серце калатало, у роті пересохло. Виднокіл затягнула імла і цяточки, як на полотні пуантиліста. Вона ось-ось зомліє.
— Ти в порядку? — долинув Морісів голос. Я в порядку? — подумала вона. Чи в порядку я? Як я можу бути в порядку?
Морісів голос долинав ніби здалека. Вона почула, як він погукав дівчину. Їй принесли стілець, налили води. Дівчина сказала:
— Ось, міс Тодд, опустіть голову між колін.
Це міс Фоусетт, мила дівчина.
— Спасибі, міс Фоусетт, — пробурмотіла вона.
— Мати теж тяжко це сприйняла, — сказав Моріс, чуже горе його спантеличило. Він ніколи не любив Тедді так, як вони.
— Що ж, — він поплескав її по плечу, вона спробувала не сахнутися, — мені час вертатися на роботу. Побачимося, мабуть, у Лисячому закуті.
Останні слова сказав майже знічев’я, ніби, відбувши найгіршу частину розмови, можна перейти до буденних теревенів.
— Чому?
— Що чому?
Вона випросталася. Вода у склянці трохи тремтіла.
— Чому ми побачимося у Лисячому закуті?
Міс Фоусетт і далі послужливо маячила при ній.
— Зазвичай за таких оказій родина збирається. Похорону-бо все одно не буде.
— Як не буде?
— А от так. Тіла ж немає.
Він що, стенув плечима? Невже стенув? Її били дрижаки, може, таки й зомліє. Якби ж то хтось її обійняв, тільки не Моріс. Міс Фоусетт взяла в неї з рук склянку. Моріс докинув:
— Я тебе, звісно, підвезу. Матір, здається, це геть підкосило.
То він їй це сповістив по телефону? Жах, — глухо подумала вона. Хоча, мабуть, без різниці, як тобі сповістять такі новини. Та все ж, те, що звістку приніс Моріс у костюмі-трійці, а тепер прихилився до її столу, розглядав власні нігті і наче чекав, що вона скаже, що в порядку, і його відпустить...
— Я в порядку. Можеш іти.
Міс Фоусетт принесла їй гарячий солодкий чай і сказала:
— Мої співчуття, міс Тодд. Провести вас додому?
— Спасибі вам, але я в порядку. Не принесете мені пальто?
Фуражку він вертів у руках. Йому було з ними незатишно. Рой Голт сьорбав пиво з великого скляного кухля пожадливими ковтками, ніби дуже хотів пити.
Він дружив із Тедді і став свідком його смерті. Ось він, той самий «інший пілот». Востаннє Урсула була там, коли навідувала Тедді влітку 42-го: вони сіли в наливайці просто неба, їли сендвічі з шинкою і маринованими яйцями.
Сам Рой Голт був із Шеффілда — повітря як у Йоркширі, тільки трохи гірше. Його мати та сестра загинули у страшних рейдах у грудні 1940 року, тож він заприсягся, що спатиме спокійно аж тоді, коли скине бомбу прямо Гітлерові на голову.
— Молодець, — сказала Іззі. Урсула вже не раз зауважувала, що та тримається з юнаками дивно — ніби й по-материнськи, а ніби водночас і фліртує (а колись просто фліртувала). Дивитися на це неприємно.
Почувши новини, Іззі притьмом полишила Корнволл, дісталася до Лондона, реквізувала машину й купони на пальне у «знайомого» в уряді й доправила їх спершу до Лисячого закута, а потім і до бази Тедді.
(— Не треба тобі їздити потягами, — сказала вона, — і так прикростей вистачає).
«Знайомий» — це зазвичай евфемізм для колишнього коханця.
(— Що ви зробили, щоб це добути? — спитав сердитий власник майстерні, заправляючи їх на шляху на північ.
— Переспала з великим цабе, — солодко відповіла Іззі).
Урсула не бачилася з Іззі після похорону Г’ю, коли та раптом зізналася, що в неї є дитина. Вона думала знову завести про це розмову на шляху до Йоркшира (хоча й ніяково), адже Іззі засмучена, а поговорити їй про це, схоже, більше немає з ким. Навіть сказала:
— Якщо ти хочеш ще поговорити про твою дитину...
Але Іззі тільки відмахнулася, ніби йшлося про якусь банальність:
— А, ти про це? Забудь, я просто була в поганому настрої. Давай десь зупинимося на чай, я радо з’їла би булочку, а ти?
Так, вони справді зібралися у Лисячому закуті, і ні, «тіла» справді не було. Статус Тедді і його команди змінився зі «зникли безвісти у бою» на «зникли безвісти, вважаються загиблими». Моріс запевняв, що ситуація безнадійна, годі вдавати, наче надія є.
— Надія завжди є, — сказала Сильвія.
— Ні, — сказала Урсула, — інколи все справді безнадійно.
Їй згадалося те немовля, Еміль. А як виглядав Тедді? Зчорнілий, обвуглений, висохлий, як стара галузка? А може, нічого й не лишилося, не зосталося ніякого «тіла». Припини, припини, припини. Вона перевела подих. Згадай його: маленький хлопчик бавиться літачками й потягами. Ні, це ще гірше. Значно, значно гірше.
— Не те щоби ніхто цього не чекав, — похмуро прорекла Ненсі.
Вони сиділи на ґанку, вижлуктавши забагато доброго віскі Г’ю.
Дивно пити батькове віскі, коли його самого вже нема. Віскі стояло у кришталевій карафці на столі у бурчальні — це вперше з карафки наливала не батькова рука. («Ти ж не відмовишся від крапельки доброго пійла, ведмежатко?»)
— Після стількох вильотів, — сказала Ненсі, — імовірність була не на його боці.
— Знаю.
— Він же знав, що так і буде. Він це навіть прийняв. А що їм, цим хлопчикам, залишається? Я знаю, звучить так, ніби я спокійна, — тихо додала Ненсі, — але в мене серце розбите. Я його так любила... я й досі його люблю. Не знаю, чого це я в минулому часі. Кохання не помирає разом із коханим. Тепер я кохаю його ще більше, бо мені його так шкода. Він не одружиться, не заведе дітей, у нього не буде прекрасного життя, яке він заслужив за правом народження.
Ненсі помахала рукою, окреслюючи Лисячий закут, середній клас, Англію в цілому.
— Не через оце от усе, а тому, що він був хороший. Розважливий і вірний. — Вона розсміялася. — Дурниці це все. Я знаю, ти все розумієш. А я не плачу, не можу плакати. Слізьми глибини горя не передати.
Тедді колись казав, що Ненсі не любить говорити, а тепер їй нічого іншого не залишалося. Сама Урсула майже не говорила, тільки плакала. Щойно заспокоїться, як сльози знову ручаями бризкають з очей. Очі припухли й боліли. Крайтон тримався молодцем, обіймав її і заспокоював, підносив чашку за чашкою чай — заварку, мабуть, поцупив із Адміралтейства. Банальностей не говорив, не казав, що потім буде легше, що час зцілює, що Тедді у кращому зі світів — загалом не став верзти дурниць. Міс Вулф теж трималася молодцем. Вона прийшла посидіти з Урсулою разом із Крайтоном, не допитуючись, хто він такий — тримала Урсулу за руку, гладила по голові, дозволила їй побути невтішною дитиною.
Ось усе й закінчилося, подумала вона, допиваючи віскі. Нічого не лишилося. У голові нескінченний порожній ландшафт, скільки сягає око. «Позаду розпач, смерть попереду».
— Можна попросити тебе про послугу? — спитала Ненсі.
— Звісно, усе, що хочеш.
— Ти можеш перевірити, чи є хоч якась надія, що він живий? Напевно ж, є хоч мінімальна імовірність, що він у полоні. Може, ти когось знаєш у Міністерстві авіації...
— Є в мене одна знайома.
— Чи, може, Моріс когось знає, когось, хто... сказав би напевно, — вона рвучко підвелася, похитнувшись від віскі, і сказала: — Мушу йти.
— Ми знайомі, — сказав їй Рой Голт.
— Так, я приїздила минулого року, — сказала Урсула. — Тут і зупинялася, у «Байт Гарт», у них є кімнати, ви, мабуть, знаєте. Це ж ваш паб? Тут же п’ють пілоти?
— Пам’ятаєте, ми разом пили у барі?
— Так, гарний був вечір.
З Моріса, звісно, користі не було, а ось Крайтон доклав усіх зусиль. Але історія не змінилася: літак загорівся, ніхто не вистрибнув.
— Ви — останній, хто його бачив, — сказала Урсула.
— Я про це не думаю, — сказав Рой Голт. — Тед — він був добрий хлопака, але таке весь час трапляється. Просто хтось не повертається. На вечері є, а на сніданку — вже ні. Ну, то ти погорюєш хвильку — а потім про це не думаєш. Статистику знаєте?