— Так.
Він стенув плечима.
— Може, колись, після війни... не знаю. Не знаю, що ви хочете від мене почути.
— Ми просто хочемо знати напевно, — обережно сказала Іззі, — чи він не вистрибнув. Що він загинув. Вас обстрілювали, ситуація була складна, може, ви не бачили цю трагедію від початку до кінця.
— Та мертвий він, повірте мені на слово. І цілий його екіпаж теж. Літак горів від носа до хвоста. Більшість, мабуть, загинула одразу. Я його бачив, літаки були геть близько, ми летіли формацією. Він обернувся і поглянув на мене.
— Поглянув на вас? — перепитала Урсула.
Про що думав Тедді в останні секунди життя, коли вже знав, що загине? Про луки, про гайок, про струмок у лісі, де квітнуть дзвоники? Чи про вогонь, який пожере чергового мучня за Англію? Іззі стисла їй руку:
— Тримайся.
— Я хотів від них відірватися. Він втратив управління, ще не вистачало, щоб їхній сраний літак у нас врізався.
Він стенув плечима. Він виглядав водночас геть молодим і дуже старим.
— Не зациклюйтеся, — грубувато сказав він, а тоді вже тепліше додав: — Я собаку привів, подумав, раптом ви його заберете.
Щасливчик куняв в Урсули в ногах, він ошалів від радощів, побачивши її. Тедді не лишив його у Лисячому закуті, а потягнув на північ, на базу. «А що мені лишалося, коли в нього таке ім’я і репутація?» — писав він. Він прислав Урсулі фотографію свого екіпажу — хлопці розсілися на старих кріслах, а Щасливчик гордо вмостився в Тедді на колінах.
— Але ж він — ваш талісман, — запротестувала Урсула. — Віддати його — це ж до біди.
— Відколи відійшов Тед, у нас суцільні нещастя, — похмуро сказав Рой Голт, а тоді вже ласкавіше: — Це ж пес Теда, вірний, як то кажуть, до останнього. Він тут нидіє, забирайте. Хлопці вже дивитися не можуть, як він вештає злітною смугою, чекаючи на Теда. Це їм нагадує, що вони, мабуть, наступні.
— Я цього не переживу, — сказала Урсула, коли вони рушили додому.
Їй згадалося, що саме так казала міс Вулф, коли загинув Тоні. Та скільки ж усього їм судилося пережити? Пес задоволено вмостився в неї на колінах — може, відчував у ній щось від Теда. Так їй хотілося думати.
— А що ж нам іще лишається? — спитала Іззі.
Ну, завжди можна вкоротити собі віку. Може, так вона і зробила би, але ж не можна лишати пса самого.
— Це ж не смішно? — спитала вона у Памели.
— Ні, анітрохи. Цей пес — усе, що лишилося від Тедді.
— Інколи мені здається, що він — це і є Тедді.
— А оце вже смішно.
Вони сиділи на газоні у Лисячому закуті щось за два тижні після Дня перемоги.
(— Тут і починається найтяжче, — сказала була Памела).
Вони не святкували. Сильвія відзначила цей день, наковтавшись снодійного.
— Як про мене, це егоїзм, — сказала Памела. — Врешті, ми ж теж її діти.
Сильвія завжди все робила по-своєму: вона скрутилася на ліжечку, де в дитинстві спав Тедді, й випила цілу пляшку снодійного, запивши залишками віскі Г’ю. Це була й кімната Джиммі, але він для неї не рахувався. Тепер там жили Памелині сини, гралися старою іграшковою залізницею Тедді, облаштованою в кімнатці місіс Ґловер на горищі.
Памела і Гарольд з малими осіли у Лисячому закуті. На всезагальний подив, Бріджит виконала свою давню погрозу і вернулася до Ірландії. Сильвія, загадкова до останнього, лишила по собі бомбу сповільненої дії. З її заповіту вони дізналися, що гроші в родині були — акції й інвестиції, недарма Г’ю працював банкіром. Їх мали розділити порівну, а ось Лисячий закут відійшов Памелі.
— Чому це мені? — розгубилася вона. — Я ж не була її улюбленицею.
— Не було в неї улюбленців, — сказала Урсула, — крім Тедді. Якби він вижив, то вона лишила б дім йому.
— Якби він вижив, то й вона не померла б.
Моріс був у люті, а Джиммі на той час ще не повернувся з війни — та й коли повернувся, дім його не цікавив. Урсулу ця образа (зам’яке слово для великої зради) зачепила, хоча вона справді вважала, що Памела — ідеальна мешканка для Лисячого закута, й тішилася, що дім лишився в її руках. Памела хотіла була продати дім і розділити прибутки, але, на Урсулин подив, Гарольд переконав її цього не робити. (А Памелу складно переконати). Гарольд завжди недолюблював Моріса — почасти за політику, а почасти за паршиву вдачу. Урсула підозрювала, що він на такий спосіб покарав Моріса за те, що той, власне, Моріс. Це був сюжет як із романів Форстера, легко зачаїти образу, але Урсула вирішила цього не робити.
Вміст дому поділили порівну. Джиммі нічого не схотів — він уже купив квиток до Нью-Йорка, де на нього чекала робота в рекламному агентстві, отримана завдяки чоловіку, з яким зустрівся на війні, «знайомому» (відлуння слів Іззі). Моріс вирішив не опротестовувати заповіт («хоча, звісно, міг би»), зате прислав вантажівку і буквально вигріб усе з дому. Більше вони тих речей не бачили, тож скидалося на те, що Моріс їх попродавав — суто зі злості. Памела плакала, втративши Сильвіїні килими й гобелени, обідній стіл у стилі Регентства, дуже елеґантні стільці з вигнутими ніжками і великий годинник із вітальні, «речі, з якими ми виросли», але Моріс на тому заспокоївся, тож тотальній війні вдалося запобігти.
Урсула взяла собі маленький Сильвіїн годинничок:
— Нічого більше я не хочу. Тільки щоб мене завжди тут приймали.
— Ти ж знаєш, ми завжди тобі раді.
Лютий 1947 року
«Прекрасно! Як пакунок від Червоного хреста» — написала вона й поставила стару листівку зі світлиною Брайтонського павільйона на камінну полицю, обіч Сильвіїного годинничка і фотографії Тедді. Завтра відправить. Звісно, до Лисячого закута ітиме сто років.
Привітання з днем народження дійшло із запізненням. Традиційне святкування у Лисячому закуті зірвалося через погоду, тож натомість Крайтон повів її у «Дорчестер», де й повечеряли при свічках, бо електрика зникла.
— Дуже романтично, просто як у старі добрі часи, — сказав він. — Коли це ми були романтичні?
Їхній роман скінчився разом з війною, але він не забув про її день народження, що розчулило її більше, ніж він міг підозрювати. Подарував він їй коробку шоколаду.
(— Боюся, це небагато).
— Це із запасів Адміралтейства? — спитала вона, й обоє розсміялися. Діставшись додому, вона з’їла цілу коробку за одним разом.
П’ята. Вона поставила тарілку в умивальник, до іншого немитого начиння. Сіра порошва перетворилася на хуртовину, і вона сіпнула тюлеві фіранки, щоб темне небо зникло. Завіси зачепилися, й Урсула здалася, щоб не зірвати карниз. Вікно було старе, погано допасоване, кімнатою гуляли холодні протяги.
Електрика зникла, Урсула навпомацки знайшла на каміні свічку. Куди ж уже гірше. Урсула примостила над ліжком свічку і пляшку віскі й залізла під ковдру, не знімаючи пальта. Вона так стомилася. Голод і холод вганяли у страшну апатію.
Вогник газової пічечки тривожно замерехтів. А що в тому поганого? «Без муки вмерти б у годину пізню». Врешті, були й гірші способи померти. Освенцім, Треблінка. «Галіфакс» Тедді, що впав у вогні. Сльози спиняло тільки віскі. Стара добра Пеммі. Газовий вогник спалахнув і згас. А з ним і фітиль. Цікаво, коли знову дадуть газ? Цікаво, вона прокинеться від запаху? Встане, знову запалить вогонь? Вона не думала, що помре як лисиця, замерзне у своєму лігві. Бодай Пеммі знайде поштівку і знатиме, що сестра її цінувала. Урсула заплющила очі. Ніби не спала цілий вік і ще трохи. Вона так шалено стомилася.
Почала западати темрява.
Вона різко прокинулася. Невже вже ранок? Світло горіло, але за вікном темніла ніч. Їй снилося, що її завалило у підвалі. Вона вилізла з ліжка, ще не до кінця твереза, і зрозуміла, що розбудило її радіо. Електрика повернулася саме тоді, коли передавали прогноз для моряків.
Вона вкинула монету у лічильник, і газова грубка знову ожила. Значить, вона таки не отруїлася газом.