Червень 1967 року
Репортер BBC повідомив, що вранці йорданці обстріляли Тель-Авів, а тепер бомблять Єрусалим. Він стояв на вулиці — можна припустити, у Єрусалимі, хоча Урсула не дослухалася — а на тлі ревіла артилерія: надто далеко, щоб становити для нього реальну загрозу, проте фальшивий бойовий стрій і схвильований, але урочистий стиль репортажу натякали, що в минулому журналіста була не одна героїчна сторінка.
Бенджамін Коул став членом ізраїльського парламенту. Під кінець війни він бився у складі Єврейської бригади, а тоді став до лав палестинської Банди Штерна, щоб боротися за батьківщину. У дитинстві він був такий правильний, що складно уявити його терористом.
Під час війни вони зустрілися й випили, але зустріч була ніякова. Романтичні пориви її дівочих років давно розвіялися, як і його давня байдужість до Урсули і представниць жіночої статі в цілому. Не встигла вона допити свій (слабенький) джин із лимоном, як Бенджамін запропонував «кудись піти».
Вона обурилася.
— Я що, виглядаю як жінка легкої поведінки? — допитувалася вона у Міллі згодом.
— Чом би й ні? — стенула плечима Міллі. — Може, нас завтра взагалі уб’є бомбою. Carpe diem і таке інше.
— Зараз усі так виправдовують неналежну поведінку, — пробурчала Урсула. Якби люди вірили в Пекло, то, може, й не хапали б день так завзято.
На роботі випав складний день. Одна секретарка отримала новини, що судно, на якому працював її хлопець, пішло на дно, і влаштувала істерику, а важливий документ втонув у морі папок, що лише погіршило ситуацію, тож вона не стала хапати день із Бенджаміном Коулом, хай би скільки він наполягав.
— Мені завжди здавалося, що між нами щось є, а тобі? — допитувався він.
— Уже пізно, — сказала вона, на ходу хапаючи сумку і пальто. — Зустрінемося іншим разом.
Їй згадався доктор Келлет з його теоріями про переродження: вона задумалася, ким вона захотіла би вернутися. Мабуть, деревом. Великим гарним деревом, що витанцьовує на вітрі.
Увага BBC переключилася на Даунінґ-стрит. Хтось там пішов у відставку. У кабінеті хтось щось казав, але вона не завдала собі клопоту слухати.
Вона саме вечеряла, примостивши на коліна тацю грінок із сиром. Так вона зазвичай вечеряла. Смішно було б накривати стіл, виставляти тарелі, підставки і все інше начиння для однієї особи. А потім що? Мовчки їсти, згорбившись над книжкою? Дехто вважає, що телевечері — це початок кінця цивілізації. (Чи ж не значить її затятий захист телевізора, що в душі вона згодна з критиками?). Але ті люди явно не жили самі. А насправді початок кінця цивілізації відбувся давно. Може, в Сараєво, найпізніше — у Сталінграді. Дехто сказав би, що кінець був на самому початку, ще в райському саду.
Та й що не так із телевізором? Не можна ж щовечора ходити в театр чи в кіно (чи, як на те пішло, у паб). А коли живеш один, то дома поговорити нема з ким, хіба із кішкою, а такі розмови зазвичай однобокі. Собаки — це інша річ, але після Щасливчика вона собак не заводила. Він помер улітку 49-го, ветеринар сказав, що від старості. А Урсула завжди вважала його цуценям. Поховали його у Лисячому закуті — Памела купила й замість надгробка посадила темно-червону троянду. Сад Лисячого закута перетворився на справжнісінький собачий цвинтар. Куди не поткнися — трояндові кущі, а під ними пси, хоча крім Памели ніхто не пам’ятав, де хто лежить.
Та і яка є альтернатива до телевізора? (Вона ніяк не могла урвати цієї суперечки із самою собою). Не складанку ж їй складати? Можна, звісно, почитати, але після тяжкого дня на роботі, після звітів, меморандумів і бюлетенів, буває, не хочеться знову втуплюватися у слова. Звісно, є ще радіо і платівки, але було в них щось егоїстичне. (Так, надто ревно вона протестує). Бодай перед телевізором можна не думати. І це геть не погано.
Їла пізніше, ніж зазвичай, бо перед тим сходила на вечір з нагоди власного виходу на пенсію — це як сходити на власний похорон, лише й різниці, що потім повернешся додому. Вечір був скромний — просто випили по кілька келихів у місцевому пабі — але приємний, і вона зітхнула з полегшею, коли він рано закінчився (інша б, може, й образилася). Офіційно останній робочий день — це п’ятниця, але вона вирішила, що співробітникам легше з усім покінчити в робочий день. Раптом на вечір п’ятниці в них заплановане щось цікавіше.
Перед тим, ще в конторі, їй подарували годинник, на якому вигравіювали «Урсулі Тодд, із вдячністю за багато років вірної служби». Господи, подумала вона, от нудна епітафія. Такі всім дарували, і вона не зважилася сказати, що годинник у неї вже є, і то значно кращий. Їй також подарували два (добрі) квитки на Променадний концерт, на Бетховенову «Хорову фантазію» — це справді хтось душу вклав, мабуть, її секретарка, Жаклін Робертс.
— Ви проклали жінкам шлях до керівних посад на державній службі, — тихо сказала Жаклін, передаючи келих дюбонне, її улюбленого напою останнім часом.
На жаль, не така вже моя посада й керівна, — подумала вона. Нічим я не керую. Керувати — досі прерогатива морісів світу цього.
— Ну, будьмо, — сказала вона, дзенькнувши келихом об портвейн з лимоном у Жаклін.
Пила вона рідко — так, інколи балувалася дюбонне, могла собі дозволити на вихідних випити пляшку доброго бургундського. Не те що Іззі, яка досі жила в домі на Мелбері-роуд і блукала анфіладами кімнат, як міс Гевішем у запої. Урсула навідувала її щосуботи з пакунками продуктів, більшість яких опинялася у смітнику. Ніхто вже не читав «Пригод Авґуста». Тедді зітхнув би з полегшею, а ось Урсулі було шкода, ніби світ забув іще одну його частку.
— Знаєш-но, раз ти вийшла на пенсію, — сказав Моріс, — то тобі, мабуть, видадуть якесь брязкальце. Кавалера Ордену Британської імперії чи щось типу того.
Його от нещодавно посвятили в лицарі.
(— Господи, — сказала Памела, — до чого докотилася країна?).
Він розіслав усім членам родини фотографію в рамці, на якій схилявся під мечем королеви у бальній залі палацу.
— Гординька, — розсміявся Гарольд.
Ідеальною компаньйонкою для «Хоральної фантазії» в Альберт-голлі була б міс Вулф. Востаннє вони саме там і бачилися, на концерті з нагоди сімдесятип’ятиріччя Генрі Вуда у 44-му. Через кілька місяців вона загинула при обстрілі Олдвіча. Енн, дівчина з Міністерства авіації, загинула в тому самому бомбардуванні. Вона з подружками саме засмагала на даху міністерства, обідала принесеним із дому. Це було так давно. А мов учора.
Вони домовлялися, що зустрінуться з Урсулою на обід у Сент-Джеймському парку. Дівчина з Міністерства авіації — Енн — мала їй про щось розповісти, Урсула ще подумала: а раптом про Тедді? Може, вони знайшли уламки літака чи тіло. Вона на той час уже змирилася, що брат пішов назавжди, вони щось почули б, якби він потрапив у полон чи втік до Швеції.
Проте в останню мить втрутилася доля в особі містера Буллока, який увечері напередодні раптом зринув у неї на порозі (звідки й довідався її адресу?) і попросив супроводити його в суд, поручитися за його добропорядність. Його судили за спекуляції на чорному ринку, що її, власне, не здивувало.
Вона була його другою кандидатурою — одразу після міс Вулф, але міс Вулф тепер відповідала за оборону цілої дільниці, себто за життя двохсот п’ятдесяти тисяч осіб, які їй важливіші, ніж містер Буллок. Врешті-решт, його «авантюри» на чорному ринку сиділи їй у печінках. До 44-го не дожив ніхто з рятувальників, із якими Урсула познайомилася на посту.
Її трохи занепокоїло, що містер Буллок мав постати перед Олд-Бейлі: вона думала, що йдеться про дрібне правопорушення, яке розглядатимуть у суді магістратів. Вона цілий ранок марно чекала, коли її викличуть, і щойно суд взяв перерву на обід, прогримів далекий вибух — тоді вона ще не знала, що то рівняли із землею Олдвіч. А з містера Буллока зняли всі звинувачення.
Крайтон пішов із нею на похорон міс Вулф. Він її взагалі підтримував, але врешті лишився у Ворґрейві.
— Їхні тіла поховані в мирі, а ймення їхнє живе у родах, — ревів священик, ніби вся парафія недочувала. — Книга Сираха 44:14.