Урсула в таке не вірила. Хто пам’ятатиме Еміля чи Рене? Чи бідолашного Тоні. Чи Фреда Сміта. Чи й саму міс Вулф. Урсула вже забула імена більшості мертвих. Що вже казати про всіх тих пілотів, усі ті втрачені юні життя. Тедді на час смерті командував ескадрильєю, а йому ж було тільки двадцять дев’ять. Наймолодшим командирам було по двадцять два. Для цих хлопчиків час прискорювався, як для Кітса.
Вони заспівали «Вперед, Христове воїнство» — у Крайтона, як виявилося, був доволі милозвучний баритон. Хоча міс Вулф, напевно, віддала б перевагу Бетховенові над церковними гімнами, які закликали до бою.
Міс Вулф сподівалася, що Бетховен зцілить повоєнний світ, проте націлені на Єрусалим гаубиці виглядали як остаточний вирок її оптимізму. Урсула зараз сягнула віку, якого була міс Вулф на початку останньої війни. Тоді вона здавалася Урсулі бабцею.
— А тепер це вже ми старі, — сказала вона Памелі.
— Говори за себе. Тобі ще й шістдесяти нема. Ніяка ти не стара.
— А почуваюся старою.
Щойно її діти підросли і перестали потребувати постійного нагляду, Памела перетворилася на одну з тих жінок, які невпинно роблять добрі діла. (Це Урсула не критикує, навпаки). Вона спершу стала мировим суддею, а потім і головою магістратського суду, брала активну участь у діяльності доброчинних організацій, а минулого року посіла місце у муніципальній раді як незалежний кандидат. А ще підтримувала порядок у домі (хоча й платила «жінці, яка все зробить») і плекала величезний сад. Із постанням Національної служби охорони здоров’я у 1948 році Гарольд перейняв практику доктора Фелловза. Село розросталося, будинків більшало. Луки вже не було, як і гайка, а частину полів навколо маєтку Еттрінґем-голл продали забудовникам. Сам маєток стояв порожній і занедбаний. (Ішли перемовини про те, щоб відкрити в ньому готель). Їхній маленькій станції винесла смертний вирок комісія Бічинґа, й за два місяці її закрили, попри героїчний рух спротиву, очолений Памелою.
— Але тут досі мило, — сказала вона. — Пройдеш п’ять хвилин — і ти вже на природі. Лісів поки що не чіпають. Поки що.
Сара! Ось кого вона запросить на концерт. У 1949 році Памелина терплячість нарешті дала плоди — народилася донька. Восени вона мала почати навчання у Кембриджі — дівчина була розумна і допитлива, уся в маму, та теж збиралася займатися точними науками. Урсула ніжно любила Сару. Племінники помогли заповнити темну пустку на серці, що лишилася після смерті Тедді. Останнім часом вона часто думала — якби ж то вона свого часу народила... У неї бували романчики, хоча й не надто серйозні (здебільшого з її вини, це вона «легковажно ставилася» до стосунків), але вона не завагітніла, не стала матір’ю, не стала дружиною. Вона усвідомила, що саме втратила, допіру тоді, коли зрозуміла, що вже запізно і цього ніколи не буде. Памела триватиме й після смерті, її нащадки тиритимуться світом, як води ріки, а Урсула зі смертю просто закінчиться. Як пересохле річище.
А ще їй надарували квітів — це, мабуть, теж Жаклін організувала. На щастя, за вечір у пабі вони не зів’яли. На столику стояли прегарні рожеві лілії й наповнювали кімнату своїми пахощами. Вікна вітальні виходили на захід і купалися у променях вечірнього сонця. Надворі ще не стемніло, а дерева у спільному садочку красувалися в новому листі. Квартира була непогана, неподалік від Бромптонської каплиці — на неї пішли всі гроші, які Урсула успадкувала від Сильвії. Кухоньку і ванну обладнали по-сучасному, але в декорі Урсула була традиціоналістка. Після війни вона накупила простого, але ошатного антикваріату — тоді все одно ніхто не хотів таких меблів. На підлозі лежали зелені килими, а завіси були такого ж кольору, як оббивка меблів із ненав’язливим дизайном від Вільяма Морріса. Стіни пофарбували у блідо-лимонний колір, завдяки чому квартира виглядала світлою і просторою навіть у дощові дні. Після війни їй навіть вдалося за копійки купити трохи майсенської і вустерської порцеляни — кілька декоративних тарелей і сервіз, — і ще в неї завжди були квіти, Жаклін це знала.
Єдина вульгарна нота — це пара кислотно-рудих лисиць стафордширського порцелянового заводу з мертвим кроликом у пащі. Вона купила їх на Портобелло-роуд за безцінь багато років тому. Вони нагадували їй про Лисячий закут.
— Я люблю в тебе бувати, — зізналася Сара. — У тебе такі гарні речі, а ще тут завжди так чисто і прибрано, не те що вдома.
— Можеш собі дозволити чисту і прибрану квартиру, коли живеш сама, — сказала Урсула, хоча комплімент їй полестив.
Мабуть, треба скласти заповіт, щоб передати комусь своє земне майно. Вона хотіла би, щоб квартира лишилася Сарі, але спогади про скандал навколо Лисячого закута, коли померла Сильвія, наводили на певні сумніви. Чи варто виділяти улюбленців? Мабуть, ні. Треба розділити майно між сімома племінниками й племінницями, не обділивши навіть тих, кого недолюблювала чи в очі не бачила. Джиммі, звісно, так і не одружився і дітей не завів. Він осів у Каліфорнії.
— Він гомосексуал, ти ж це знаєш? — спитала Памела. — Він завжди мав такі потяги.
Вона начебто просто сповістила про це, нікого не засуджуючи, але у її словах усе одно був відтінок нездорового інтересу і нотка самовдоволеності, ніби вона пишалася своїми ліберальними поглядами. Цікаво, подумала Урсула, а Памела взагалі знає про Джеральда і його «потяги»?
— Джиммі — це просто Джиммі, — сказала вона.
Коли вона повернулася з обідньої перерви десь на минулому тижні, на столі в неї лежав примірник «Таймз». Газету акуратно склали так, що було видно тільки некрологи. У некролозі Крайтона була його фотографія у формі — це ще до того, як вони познайомилися. А вона й забула, який він був імпозантний. Некролог був довгий і, звісно, згадував Ютландію. Виявляється, він «пережив» свою дружину Мойру, мав кілька внуків і полюбляв гольф. Раніше він просто-таки ненавидів гольф — цікаво, коли це він змінив погляди. На Бога, хто лишив у неї на столі «Таймз»? Минуло стільки років — хто вирішив їй про це сповістити? Вона поняття не мала — і вже, мабуть, не дізнається. Був під час їхнього роману такий час, коли він завів звичку лишати в неї на столі записки, солоненькі billets-doux, що з’являлися мовби за порухом чарівної палички. Може, через стільки років та сама невидима рука доставила їй «Таймз».
— Чоловік із Адміралтейства помер, — сказала вона Памелі. — Звісно, усі врешті помирають.
— Та ти заговорила банальностями, — розсміялася Памела.
— Ні, я ось про що: всі, кого ми будь-коли знали, включно з нами самими, з часом помруть.
— Це теж банальність.
— Amor fati, Ніцше весь час про це писав. Мені раніше в цьому вчувалося «а море у фаті». Пам’ятаєш, я колись ходила до психіатра? Доктора Келлета? Він у душі був філософом.
— Це любити долю?
— Приймати. Хай би що з тобою сталося, прийми це — і погане, і добре. Смерть теж лишається просто прийняти.
— Звучить по-буддистськи. Я тобі казала, що Кріс зібрався в Індію, у якийсь там монастир? Він каже, що в них там резиденція. Після Оксфорду йому тяжко зосередитися на чомусь одному. Виявляється, він у нас «хіпі».
Урсулі завжди здавалося, що Памела надто балує третього сина. Її саму Крістофер завжди трошки насторожував. Вона спробувала вигадати ласкавіший опис, але не зуміла. Він був із тих, хто втуплюється у співрозмовника з такою усмішечкою, ніби на щось натякає чи певен своєї інтелектуальної й духовної вищості, а насправді просто соціально неадаптований.
Коли вона щойно поставила лілії у воду, запах видавався їй милим, а тепер почало млоїти. Кімната задушлива. Треба відчинити вікно. Вона підвелася, щоб віднести тарілку на кухню, але її одразу прошив сліпучий біль у правій скроні. Вона приречено сіла, щоб його перечекати. Голова боліла вже кілька тижнів. Спершу приходив гострий біль, а потім просто тяжкий туман. А інколи — безкомпромісна, невблаганна мігрень. Вона грішила на високий тиск, але лікарі провели купу аналізів і сказали, що це, «найімовірніше», невралгія. Їй виписали сильне знеболювальне і сказали, що їй стане краще, коли вийде на пенсію.