— Відпочинете, розслабитеся, — сказав лікар тим особливим тоном, який приберігають для людей похилого віку.
Біль минувся, вона обережно підвелася.
І справді, чим вона займе час? Вона подумувала про те, щоб виїхати на село, купити маленький котедж і насолоджуватися життям на природі — може, десь неподалік від Памели. Вона уявила Сент-Мері-Мід чи Феракр із романів міс Рід. Може, їй і собі написати роман? Хоча б час згає. А ще можна завести собаку. У Памели завжди були золотисті ретривери, Урсула їх не розрізняла.
Вона помила скромне начиння. Можна лягти раніше, зробити собі какао і ще почитати перед сном. Вона саме читала «Комедіантів» Ґрема Ґріна. Може, треба більше відпочивати, ось тільки останнім часом вона боялася спати. Сни снилися такі яскраві, що інколи тяжко було прийняти, що це — не реальність. Кілька разів вона ледь не повірила, що з нею справді сталося щось надприродне, хоча логіка і здоровий глузд вказували, що так не буває. А ще вона падала. У снах вона тільки те й робила, що падала, як не зі сходів, то з круч, відчуття пренеприємне. Може, це перші симптоми деменції? Початок кінця. Кінець початку.
За вікном спальні сходив повний місяць. Місяць на троні, як у Кітса. Ніч ніжна. Голова знову заболіла. Вона набрала води з крана і запила кілька пігулок знеболювального.
— Якби Гітлера вбили ще до того, як він став канцлером, то не було б і конфлікту між арабами й ізраїльтянами, правда ж?
Так звана Шестиденна війна скінчилася, ізраїльтяни здобули рішучу перемогу.
— Себто я розумію, чому євреї схотіли заснувати незалежну державу і так рішуче її відстоюють, — вела далі Урсула, — я завжди співчувала сіоністській справі, ще до війни, але, з іншого боку, я розумію, чому арабські держави так обурилися. Але якби Гітлер не здійснив Голокост...
— Бо загинув?
— Саме так. Тоді ідею єврейської держави підтримували б хіба що маргінали...
— Історія не знає умовного способу, — сказав Найджел. Памелин первісток, а її улюблений племінник, викладав історію у коледжі Брейсноуз в Оксфорді, який свого часу закінчив Г’ю. Вона повела його на ланч у «Фортнумс».
— Як приємно вести велемудрі розмови, — сказала вона. — Я з’їздила відпочити на південь Франції з моєю подружкою Міллі Шоукросс, ти з нею не знайомий? Ні? Ну, зараз у неї інше прізвище, вона змінила кількох чоловіків, і кожний багатший за попереднього.
Міллі вискочила заміж за американського солдата одразу після війни, але чкурнула з Америки за першої ж нагоди — її нова родина, мовляв, «коровам хвости крутить». Вона «повернулася на сцену» і пережила кілька катастрофічних романів, доки не зірвала джекпот у вигляді нафтового спадкоємця в податковому вигнанні.
— Вона тепер живе у Монако. Малесенька країна, я навіть не уявляла, наскільки. А вона з віком подурнішала. Тобі зі мною не нудно?
— Ні, що ти. Налити ще води?
— Ті, хто живуть самі, стають нудні. Ніхто нас не спиняє вчасно.
Найджел усміхнувся. У нього були серйозні окуляри й мила усмішка, як у Гарольда. Коли він зняв окуляри, щоб протерти серветкою, то лице в нього стало геть юне.
— Ти виглядаєш геть юним, — сказала Урсула. — Ти, звісно, і є юний. Я говорю як безумна тітонька.
— Господи, та що ти. Ти — найрозумніша людина, яку я знаю.
Вона взялася намазувати булочку маслом, задоволена компліментом.
— Усі ми мудрі по шкоді, але хтось колись сказав, що це й добре, бо інакше не було б історії.
— І він, мабуть, правий.
— Ти тільки уяви, усе було б геть інакше, — не вгавала Урсула. — Швидше за все, не було б ніякої Залізної завіси, а Росія не пожерла б Східну Європу.
— Пожерла?
— Ну, річ справді в зажерливості. А американці, можливо, без воєнного стану не видерлися б так стрімко з Великої депресії, а отже, і не мали б такого значного впливу на повоєнний світ...
— А мільйони досі були б живі.
— Звісно. Культурний ландшафт Європи теж геть змінився б завдяки євреям. А ще не забувай про всіх тих переміщених осіб, яких шпиняли з країни до країни. У Британії й далі були б колонії, чи бодай вони не посипалися б так стрімко — я, звісно, не кажу, що бути імперією добре. А ми не збанкрутували б і нам не довелося б так довго і тяжко — і фізично, і психологічно — вилазити зі злиднів. Не було б ніякого Спільного ринку...
— Який нас усе одно не пускає.
— Ти тільки уяви, якою сильною була б Європа! Хоча, може, лаври Гітлера просто перейняв би Герінґ чи Гіммлер, і нічого не змінилося б.
— Можливо, хоча нацисти були маргінальною партією, аж доки не опинилися при владі. Фанатичних психопатів серед них вистачало, але Гітлерової харизми не було ні в кого.
— Точно, — сказала Урсула, — харизми в нього не відняти. Про харизму говорять так, ніби це позитивна риса, але насправді це пускання пилу в очі, розумієш? Він ніби заворожував поглядом. Варто було зазирнути йому в очі, як здавалося, що ти й сам можеш повірити...
— То ти його бачила? — приголомшено спитав Найджел.
— Ну, не зовсім. Хочеш десерт, любий?
Стояв липень, спекотний, як Гадес. Вона верталася з «Фортнумс» по Пікаділлі. Кольори яріли, у ці дні все вигравало золотом, чого варта золота молодь. У її конторі працювали дівчата у спідничках, ненабагато ширших за пояс. Молодь останнім часом жила так пожадливо, ніби це вона вигадала майбутнє. Заради цього покоління сточили війну, а воно тепер легковажно розкидалося словом «мир» як рекламним гаслом. Війни воно не знало (їй почувся голос Сильвії: «І добре, навіть якщо продукт вийшов незадовільний»). Як то сказав Черчилль? Їм вручили права на свободу. І тепер це їхня справа — як нею розпорядитися. (Урсула говорила як буркотлива бабця — а думала, що ніколи такою не стане).
Вона вирішила прогулятися парками і перейшла вулицю, щоб звернути у Ґрін-парк. У неділю Урсула завжди гуляла в парку, але пенсіонерці, мабуть, кожен день — як неділя. Вона проминула палац, зайшла в Гайд-парк, купила морозиво в кіоску біля Серпентину й вирішила, що, може, варто орендувати шезлонг. Вона геть стомилася, ланч її виснажив.
Здається, вона закуняла — бо ситно пообідала. На воді кружляли човники, люди веслували, сміялися й жартували. Вона подумки вилаялася, коли зрозуміла, що знеболювальне забула вдома, а голова починає поболювати. Може, упіймає таксі на Керрідж-драйв: не вистачало плентатися додому по цій спеці, якщо голова і так болить. Аж раптом біль, замість посилитися, трохи вщух — зазвичай бувало навпаки. Вона знову заплющила очі, сонце було яскраве і тепле. Вона поринула у солодкі лінощі.
Дивно спати серед людей. Вона мала би почуватися вразливою, але натомість присутність інших заспокоювала. Як там у Теннессі Вільямса — «ласка незнайомців»? Лебединою піснею Міллі на сцені, ба навіть останнім зойком лебедя в агонії стала роль Бланш Дюбуа в постановці 1955 року у Баті.
Гамір і гомін парку заколисував. Суть життя ж не в тому, щоб кимось стати. Суть — просто в тому, щоб бути. Доктор Келлет з нею погодився би. Вона сонно подумала: усе навколо примарне і водночас вічне. Десь загавкав пес. Десь заплакала дитина. Це її дитина, вона відчувала солодку вагу на руках. Вона поринула у сни. Ось вона на лузі — льон, сокирки, жовтець, маки, гвоздики й королиці — і серед них підсніжники, хоча наче не пора. Вибрики світу снів, подумала вона, а тоді Сильвіїн годинничок пробив північ. Хтось співав — тонкий дитячий голосок тягнув у тон: «У мене є горіх, не родить він нічого, крім грушок золотих, мушкату срібляного». «Muskatnuss», — подумала вона, ось як німецькою мускат. Вона сто років не могла згадати це слово, аж раптом воно зринуло саме.
Аж ось вона в саду. Стиха подзенькували чашки об блюдця, рипіла і бряжчала газонокосарка, пряно і солодко пахли квіти. Чоловік підхопив її і підкинув у повітря, газоном розсипалися кубики цукру. Був і інший світ, але вона була в цьому. Вона дозволила собі хихотнути, хоча, загалом, вважала, що люди, які сміються своїм думкам привселюдно, трохи несповна розуму.
Попри літню спеку, сипнув сніг — у снах траплялося, зрештою, і не таке. Сніг засипав їй лице, але при такій погоді прохолода була навіть приємна. А тоді вона провалилася, падала і падала в пітьму, глибоку і темну...