Він закрився в бурчальні з великою чаркою віскі і маленькою сигарою в надії, що його лишать у спокої. Та марно: Сильвія увійшла до кімнати й сіла перед ним, як клієнт у банку, що просить позику, і сказала:
— Мені здається, що син Іззі — ідіот.
Доти він був Роландом, а щойно виявився дефективним, то знову став сином Іззі.
Г’ю відмахнувся від цієї думки, проте з часом почало впадати у вічі, що Роланд розвивається не так, як інші. Учився він повільно, йому бракувало природної дитячої допитливості до всього на світі. Його можна було посадити перед каміном із книжкою з малюнками і дерев’яними кубиками — і за півгодини він не зрушив би з місця. Він подовгу задоволено дивився на вогонь (недоступний для дітей) чи Квіні, що вилизувалася поруч (кицька доступна, тільки сварлива на вдачу).
Роланд охоче виконував прості завдання й чимало часу проводив, приносячи різні речі дівчаткам, Бріджит чи навіть місіс Ґловер, яка також не цуралася того, щоб послати його до комірчини по торбинку цукру чи дерев’яну ложку з глека. Схоже, він не піде до школи та коледжу, але Г’ю від того тільки почав ставитися до нього ще тепліше.
— Може, треба купити йому пса, — запропонував він. — Пси завжди розкривають у хлопчиках потенціал.
Так у них з’явився Боцман, великий доброзичливий звір, який випасав і охороняв дітей і одразу збагнув, що йому довірили дуже важливу місію.
Бодай хлопчик спокійний, — думав Г’ю, — не те що Іззі чи його двійко старшеньких, які постійно сварилися між собою. Урсула — та, звісно, вирізнялася серед дітей. Вона вдивлялася у світ, ніби хотіла увібрати його своїми зеленими очиськами, такими самими, як у батька. Було в тому щось тривожне.
Містер Вінтон примостив мольберт так, щоб було видно море. Він був задоволений уже написаним, тим, як вдалося передати блакить, зелень, білизну і темно-брунатні відтінки корнволлського узбережжя. Перехожі час від часу зупинялися подивитися, як просувається робота. Він сподівався, що хтось зробить йому комплімент, але марно.
Об виднокруг терлися білі паруси цілої флотилії яхт — мабуть, якісь перегони. Він мазнув китайськими білилами по намальованому горизонту й відійшов на крок, щоб помилуватися результатом. Там, де містер Вінтон бачив яхти, хтось інший би побачив лише крихти білої фарби. Вони задають ефектний контраст із постатями на березі, — подумав він. Наприклад, оті двоє дівчаток, які зводять піщаний замок. Він прикусив пензля і втупився у полотно. Як би це краще передати?
Це Урсула запропонувала збудувати піщаний замок. Так вона Памелі і сказала: збудуймо найкращий піщаний замок на світі. Вона так яскраво описала піщану цитадель із ровами, вежами і мурами, що Памела майже побачила, як середньовічні пані у намітках махають услід лицарям на баских конях, які мчать через перекидний міст (для цього доведеться знайти галузку). Вони ревно взялися до суто інженерної проблеми й заходилися копати рів, який після припливу заповниться морською водою й захистить панянок у намітках від облоги (в ролі ворога уявляли когось штибу Моріса). Роланда, їхнього послужливого посіпаку, послали шукати на пляжі гарні камінці, щоб прикрасити замок, і галузку для мосту.
Вони відійшли від Сильвії і Бріджит, які поринули в читання, доки немовля Едвард — Тедді — спав на розстеленій ковдрі в тіні парасольки. Моріс щось виловлював у кам’янистих калюжах на дальньому кінці пляжу. Він знайшов собі нових друзів — місцевих хлопчаків, з якими плавав і лазив кручами. Для Моріса хлопчики ще були просто хлопчиками. Він ще не навчився оцінювати їх за акцентом чи соціальним станом.
За Моріса ніхто не переймався, особливо мати — він завжди виходив сухим із води.
Боцман, на жаль, лишився з Коулами.
За освяченою часом традицією, пісок із рову гіркою скидали в центрі як будівельний матеріал для фортеці. Спітнілі і натруджені дівчатка відійшли на крок, щоб поглянути на цю безформну купу збоку. Памела вже засумнівалася, чи вдасться їм зробити вежі й мури, не кажучи вже про панянок у намітках. Урсулі ця гора щось нагадувала, тільки от що? На узбіччі пам’яті чаїлося щось знайоме, але непевне, непідвладне словам. У неї таке бувало — ніби спогад не хотів виходити зі своєї схованки. Мабуть, так бувало у всіх.
А тоді на зміну цьому відчуттю прийшов страх, а з ним — нотка п’янкого захвату, як перед грозою чи коли на узбережжя наповзав морський туман. Небезпека могла чигати будь-де: у хмарах, у хвилях, у яхточках на обрії, у чоловіку з мольбертом. Вона рішуче рушила до Сильвії, щоб та її заспокоїла.
На думку Сильвії, Урсула була дивна дитина з тривожними фантазіями. Їй доводилося весь час відповідати на Урсулині налякані запитання: «А що ми робитимемо, якщо станеться пожежа? Якщо потяг зійде з рейок? Якщо станеться повінь?». Сильвія виявила, що практичні поради заспокоюють Урсулу швидше, ніж спроби відмахнутися від її страхів як безпідставних («Люба, ми позбираємо свої речі й перечекаємо на даху, доки вода не відступить»).
Памела тим часом стоїчно копала рів. Увага містера Вінтона була прикута до дрібних мазків, які складалися в Памелину панаму. Йому пощастило, що дівчатка надумали будувати замок саме посередині його композиції. Може, і назве картину «Копачі». Чи «Копачі в піску».
Сильвія саме закуняла над «Таємним агентом» і не хотіла прокидатися.
— Що таке?
Вона обвела поглядом пляж і побачила, що Памела діловито копає пісок. Здалека долинали дикі вигуки — це зраджувало присутність Моріса.
— А Роланд де? — спитала вона.
— Роланд? — перепитала Урсула й роззирнулася у пошуках свого вірного раба. Його ніде не було. — Він шукає перекидний міст.
Сильвія підхопилася на ноги, тривожно роззираючись.
— Що?
— Перекидний міст, — повторила Урсула.
Він, мабуть, побачив у воді галузку і слухняно поліз її діставати. Він не розумів, що таке небезпека, і, звісно, плавати не вмів. Якби вони взяли Боцмана із собою, то він кинувся б у хвилі і витягнув Роланда на берег. Замість нього на порятунок дитини («Роланд Тодд, 4 роки, на відпочинку з родиною») кинувся «Арчибальд Вінтон, художник-любитель із Бірмінгема», як написали в місцевій газеті. Він впустив пензель і кинувся в море, щоб витягнути хлопчика, «але, на жаль, марно». Він старанно вирізав цю статтю з газети, щоб похвалитися у Бірмінгемі.
За колонку на сім сантиметрів містер Вінтон став і героєм, і митцем. Він уявив, як скромно казатиме «Що ви, це марниця», зусилля справді марні, адже нікого він не порятував.
Урсула спостерігала, як містер Вінтон виходить із хвиль, тримаючи на руках безживне Роландове тільце. Памела з Урсулою думали, що зараз відплив, проте насправді вода наступала, вже незабаром заповнила рів і докотилася до купи піску, яка швидко зникла навіки. Повз них вітер гнав пляжем обруч. Урсула вдивлялася в море, а на піску за нею ціла когорта незнайомців намагалася повернути Роланда до життя. Памела вмостилася біля неї, вони взялися за руки. Хвилі підступали, лизали їм ступні. Якби ж то вони не прикипіли так до того замку, — подумала Урсула. А здавалося, що це така добра ідея...
— Співчуваю за вашого малого, місіс Тодд, мадам, — пробелькотів Джордж Ґловер.
Він торкнувся уявної криси капелюха. Сильвія влаштувала вилазку — подивитися, як збирають урожай, — бо, мовляв, треба виборсуватися з гіркого заціпеніння. Природно, після того, як Роланд утонув, літо було зіпсуте. Відсутність хлопчика виявилася помітнішою, ніж його присутність.
— Відколи це він ваш? — зашипіла Іззі, коли Джордж Ґловер повернувся до своїх трудів.
Вона саме встигла на Роландів похорон, виряджена у стильний чорний стрій, і ридала над труною:
— Хлопчик мій, маленький мій...