— Бо він і був мій, — відрубала Сильвія, — і не смій казати, що він твій.
Хоча вона винувато подумала, що горювала за Роландом менше, ніж побивалася б за своїми. Але ж це природно, правда? Тепер, коли він помер, усі хотіли його собі привласнити. (Навіть місіс Ґловер і Бріджит, якби їх хтось слухав).
Г’ю приголомшила смерть «юнака», але він знав, що мусить триматися заради родини.
Сильвія дратувалася, але Іззі їхати не спішила. Їй було двадцять, вона «застрягла» вдома й чекала, коли якийсь прекрасний незнайомець порятує її з «пазурів» Аделаїди. У Гемпстеді Роландове ім’я було табу, Аделаїда заявила, що його смерть — «благословення». Г’ю жалів сестру, а Сильвія перебирала в голові всіх підходящих землевласників, яким стало би терпцю витримати товариство Іззі.
Вони у гнітючій спеці блукали полями, перебиралися через перелази і брьохалися у струмках. Сильвія примотала немовля до тіла шаллю. Немовля — важка ноша, хоча, може, й легша, ніж кошик для пікніку, який тягнула Бріджит. Боцман сумлінно крокував при них — він не забігав уперед, радше стежив, щоб ніхто не відстав. Він досі не оговтався від зникнення Роланда й постановив, що нікого більше не загубить.
Іззі спершу поставилася до їхньої пасторальної експедиції з великим завзяттям, але стомилася й почала відставати. Боцман її квапив, як міг.
Загалом вони від початку були в поганому гуморі, та ще й пікнік не покращив становища, бо виявилося, що Бріджит забула спакувати сендвічі.
— Як це тобі вдалося? — сердито спитала Сильвія.
Довелося їсти пиріг, який місіс Ґловер відклала для Джорджа.
(— Тільки їй, заради Бога, не кажи, — кинула Сильвія).
Памела подряпалася в ожиннику, Урсула впала в кропиву. Навіть зазвичай погідний Тедді перегрівся і закомизився.
Джордж приніс їм двох малесеньких кроликів:
— Не хочете забрати додому?
Сильвія огризнулася:
— Ні, спасибі, Джордж. Вони або помруть, або розплодяться, ні того ні того я не хочу.
Памела розплакалася, довелося пообіцяти їй кошеня. (На Памелин подив, обіцянки дотрималися: кошеня принесли з ферми при маєтку, але за тиждень воно померло. Влаштували справжній похорон.
— Я проклята, — заявила Памела з невластивим їй мелодраматизмом).
— А він імпозантний, цей ваш плугатар, — протягнула Іззі.
— Навіть не починай. Через мій труп. Просто не смій, — сказала Сильвія.
— Поняття не маю, про що ви.
Вечір не приніс прохолоди, тож їм довелося плентатися додому по тій самій спеці. Памела, і так засмучена через кроленят, наступила на колючку, а Урсулу гілка вдарила по лицю. Тедді ридав, Іззі чортихалася, Сильвія дихала вогнем, а Бріджит заявила, що втопилася б у першій же канаві, якби це не був смертний гріх.
— Ви тільки погляньте, — усміхнувся Г’ю, коли вони нарешті приплелися додому. — Аж золоті від сонця.
— Тільки не починай, — Сильвія проштовхалася повз нього. — Піду полежу нагорі.
— Здається, уночі буде гроза, — сказав Г’ю.
Так і вийшло. Урсула завжди спала неспокійно, тож прокинулася. Вона злізла з ліжка і стала на стілець біля вікна горища, щоб визирнути назовні.
Грім гримів, як далекі гармати. Багряне, загрозливо набрякле небо раптом розірвала блискавка, на мить вихопивши з пітьми, як спалах камери, лисицю, що кралася за якоюсь дрібною здобиччю.
Урсула забула порахувати секунди, і вибух грому просто над головою заскочив її зненацька.
Так звучить війна, — подумала вона.
Урсула одразу перейшла до діла. Бріджит саме нарізала цибулю, тож у неї і так сльози стояли в очах.
Стоячи біля неї, Урсула сказала:
— Я була в селі.
— Он воно що, — сказала Бріджит, не налаштована на балачки.
— Цукерки купувала, в цукерні.
— Он воно як, цукерки в цукерні купувала, хто б міг подумати.
У тій крамниці насправді продавали не лише цукерки, ось тільки все інше геть не цікавило дітей із Лисячого закута.
— Зустріла Кларенса.
— Кларенса? — Бріджит перестала кришити цибулю, зачувши про свого коханого.
— Він теж цукерки купував, м’ятні льодяники, — додала для достовірності. — Ти ж знаєш Моллі Лестер?
— Знаю, — обережно проказала Бріджит. — Вона там працює.
— Кларенс її поцілував.
Бріджит підвелася, не випускаючи з рук ніж.
— Чого це Кларенсові цілувати Моллі Лестер?
— Так Моллі Лестер і сказала! Вона сказала: «Чого це ти, Кларенсе Додде, цілуєш мене, коли всі знають, що ти заручений із покоївкою з Лисячого закута?».
Бріджит читала мелодрами й сентиментальні романи. Вона чекала на неминучу розв’язку. Й Урсула не підвела.
— А Кларенс і каже: «А, ти про Бріджит? Вона мені ніхто. Простушка, та й усе. Я воджу її за ніс».
Урсула була залюблена у книги і теж перечитала всі романчики Бріджит, тож добре знала мову любові.
Ніж упав на підлогу під крик, як у банті. Рікою потекли ірландські прокльони.
— От мудак, — сказала Бріджит.
— Проклятущий покидьок, — погодилася Урсула.
Бріджит повернула Сильвії свою обручку, маленького перстеника («просто біжутерія»). Кларенса, який обстоював свою невинність, ніхто не слухав.
— З’їздь-но в Лондон з місіс Ґловер, — сказала Сильвія до Бріджит. — Подивися, як відзначатимуть День перемоги. Потяги їздитимуть допізна.
Але місіс Ґловер сказала, що доки гуляє іспанка, вона до столиці ні ногою. А Бріджит заявила: від щирого серця сподівається, що Кларенс туди поїде, краще б із Моллі Лестер, заразиться іспанкою і помре.
Моллі Лестер, яка із Кларенсом ані словом не перекинулася, як не рахувати невинного «Доброго ранку, сер, що вам можу запропонувати?», сходила на скромне святкування в селі, а от Кларенс і справді поїхав до Лондона з друзями — і справді помер.
— Але нікого бодай не довелося скинути зі сходів, — сказала Урсула.
— Ти про що? — спитала Сильвія.
— Не знаю, — сказала Урсула, бо й справді не знала.
Інколи вона сама себе лякала. Їй весь час снилося, як вона падає і летить. Коли вона визирала з вікна спальні, стоячи на стільчику, інколи їй хотілося вилізти і кинутися вниз. Вона була певна, що не впаде на землю, не трісне, як перестигле яблуко, що її хтось підхопить. (Тільки хто чи що?).
Проте цієї теорії вона так і не перевірила, на відміну від бідолашної Памелиної паняночки з криноліном, яку злий від нудьги Моріс пожбурив за вікно одного зимового вечора.
Зачувши його наближення — з коридора долинув індійський бойовий клич — Урсула поспіхом сховала свою улюбленицю, королеву Соланж, лялечку для в’язання, під подушку, де біженка безпечно перебула наліт.
Панянці в криноліні пощастило менше — вона вилетіла за вікно і розбилася на друзки об черепицю.
— Я просто хотів подивитися, що буде, — нив Моріс Сильвії.
— Тепер знаєш, — сказала вона.
Памелина істерика її стомила:
— У нас війна, зламана іграшка — це не найбільша трагедія.
А для Памели — найбільша.
Якби Урсула не сховала від Моріса свою дерев’яну лялечку, то панянка в криноліні заціліла б.
Боцман, який незабаром помер від чумки, вночі прокрався у їхню кімнату і співчутливо поклав на Памелу важку лапу, а тоді заснув, як м’яка іграшка, між їхніми ліжками.
Наступного дня Сильвія, яка картала себе за безсердечність до власних дітей, принесла з ферми чергове кошеня. Кошенят на фермі ніколи не бракувало, це була така місцева валюта, кошенятами відшкодовували образи й винагороджували досягнення — дарували за втрачену ляльку, за зданий екзамен.
Боцман, як міг, беріг кошеня, але не минуло й тижня, як Моріс на нього наступив, граючись у солдатиків із хлопцями Коулів. Сильвія поквапцем підхопила маленьке тільце і віддала Бріджит, щоб та віднесла його подалі, й агонія пройшла за кадром.
— Це нещасний випадок! — верещав Моріс. — Звідки мені знати, що це дурне кошеня вертітиметься під ногами?