Выбрать главу

Сильвія дала йому ляпаса, він розплакався. То і справді був нещасний випадок, Урсула пожаліла брата і спробувала заспокоїти, але він тільки розізлився, а Памела, звісно, не стрималася і спробувала зняти Морісові скальп. Коули повтікали — у них удома завжди панував погідний спокій.

Інколи минуле змінити легше, ніж майбутнє.

*

— У неї болить голова, — сказала Сильвія.

— Я психіатр, — сказав доктор Келлет, — а не невропатолог.

— А ще їй сняться погані сни, — спробувала спокусити його Сильвія.

Щось у цій кімнаті заспокоювало Урсулу. Дубові панелі на стінах, вогонь у каміні, товстий червоно-синій килим, шкіряні крісла, навіть заморський самовар — усе видавалося знайомим.

— Погані сни? — доктора Келлета це справді спокусило.

— Так, а ще вона ходить уві сні.

— Що, правда? — для Урсули це стало несподіванкою.

— І постійно відчуває déjà vu, — Сильвія вимовила ці слова з явним несмаком.

— Справді? — доктор Келлет потягнувся до гарної люльки й вибив попіл у камін. Люлька була знайома, як домашній улюбленець.

— А я тут уже була! — вигукнула Урсула.

— От бачите, — тріумфально заявила Сильвія.

— Гм... — задумливо протягнув доктор Келлет, а тоді повернувся до Урсули і звернувся просто до неї: — Ви чули про реінкарнацію?

— Так, звісно, — радо повідомила Урсула.

— Нічого вона не чула. Це у католиків? А це ще що таке? — Сильвія раптом відволіклася на заморський самовар.

— Це самовар із Росії, — сказав доктор Келлет, — хоча я, звісно, не з Росії, я з Мейдстоуна, просто встиг побувати в Петербурзі до революції.

А тоді сказав Урсулі:

— Намалюйте мені що-небудь, — і підштовхнув їй олівець і аркуш паперу. Сильвія й далі пекла поглядом самовар, тож він спитав: — Не хочете чаю?

Сильвія відмовилася: вона довіряла тільки тому вариву, яке наливали з порцелянового чайничка.

Урсула завершила малюнок і передала лікареві.

— Це що? — спитала Сильвія, зазираючи їй через плече. — Кільце? Перстень? Корона?

— Ні, це змія, що пожирає власний хвіст, — доктор Келлет схвально кивнув і пояснив Сильвії: — Це символ циклічності Всесвіту. Час — умовний конструкт, а в реальності все тече, немає ані минулого, ані майбутнього, є тільки теперішнє.

— Говорите загадками, — суворо сказала Сильвія.

Доктор Келлет склав долоні й опустив на них підборіддя, а тоді сказав Урсулі:

— А знаєте, я думаю, ми знайдемо спільну мову. Хочете печивко?

*

Тільки одне її спантеличило. На столі не було фотографії юнака у костюмі для крикету з підписом «Гай, загинув під Аррасом». Не подумавши (адже це питання зачіпало одразу багато інших запитань), вона спитала доктора Келлета:

— А де фотографія Гая?

— Хто такий Гай? — перепитав доктор Келлет.

Виявляється, навіть на ненадійність часу не можна покластися.

*

— Просто «остін», — сказала Іззі, — малолітражка, зате на четверо дверцят. Звісно, куди там до твого бентлі, порівняно із твоєю іграшкою, це машина для плебсу.

— На виплати, хто б сумнівався, — сказав Г’ю.

— Та ні, повна сума готівкою. У мене є видавець, у мене є гроші, Г’ю. Ти більше не мусиш за мене хвилюватися.

— Мушу бігти, у мене сьогодні показовий танцювальний виступ. Спасибі за гостину, місіс Тодд, — сказала Міллі, доки всі захоплювалися яскравою вишневою машинкою.

— Ходімо, я тебе проведу, — сказала Урсула.

На шляху додому Урсула не стала зрізати шлях через сад, а пішла далекою обхідною дорогою, ледь не втрапивши під колеса Іззі. Та недбало помахала їй на прощання.

— Хто це був? — спитав Бенджамін Коул, який в’їхав на велосипеді в живопліт, щоб не потрапити під колеса.

Коли Урсула його побачила, її серце затрепетало.

Аж ось і об’єкт її ніжних почуттів! Вона тому й обрала довший шлях, бо існувала мінімальна ймовірність «випадково» побачитися з Бенджаміном Коулом. Аж ось і він! Пощастило.

*

— Вони мій м’яч згубили, — коли вона повернулася до їдальні, Тедді похнюпився.

— Знаю, — сказала Урсула. — Потім пошукаємо.

— А ти вся розпашіла, щось сталося?

Щось сталося? Щось узагалі стається? Просто поцілунок найгарнішого юнака на світі — та ще й на шістнадцятий день народження. Він провів її додому, котячи велосипед, у якусь мить їхні руки торкнулися, вони почервоніли (як у віршах), а він сказав:

— Урсуло, ти ж знаєш, що ти мені подобаєшся?

Просто перед ворітьми, де будь-хто міг побачити, він зіпер велосипед на стіну і пригорнув її до себе. А тоді — поцілунок! Солодкий, довгий, значно приємніший, ніж вона очікувала, хоча вона від нього і справді... ну, розпашіла. І Бенджамін теж — вони відсахнулися одне від одного, трошки шоковані.

— Ой, а я ніколи раніше не цілував дівчини, я й не знав, що це так... захопливо.

Він труснув головою, як пес, приголомшений прогалинами у своєму словниковому запасі.

Урсула вирішила: хай би що сталося далі, це так і лишиться найкращою миттю в її житті. Вони могли би поцілуватися ще раз, але з-за рогу вигулькнув возик тандитника і розтоптав перші пагони їхньої любові.

— Ні, нічого не сталося, — сказала вона Тедді. — Просто прощалася з Іззі. А ти не побачив її машини. Тобі сподобалося б.

Тедді стенув плечима і скинув на підлогу «Пригоди Авґуста».

— Просто маячня.

Урсула підняла недопитий келих шампанського, на краєчку якого ясніла червона помада, половину вихлюпнула у креманку й передала Тедді.

— Будьмо.

Вони помарнувалися й випили до дна.

— З днем народження, — сказав Тедді.

*
Життя не знав такого світ! Тут яблука спадають з віт; І парость виногрон густа Вином стікає на вуста[16].

— Що це ти таке читаєш? — підозріливо уточнила Сильвія.

— Марвелла.

Сильвія забрала у неї книжку і придивилася до рядків.

— Соковито пише.

— Соковито — це критика? — розсміялася Урсула й надкусила яблуко.

— Не треба мудрагелити, — зітхнула Сильвія, — ти ж дівчинка. Що вчитимеш після канікул? Латину? Греку? Та ще й англійську літературу? Нащо це тобі?

— Ти питаєш, нащо мені англійська література?

— Я питаю, нащо її вивчати, коли її можна просто читати. Сильвія знову зітхнула. Доньки були геть не схожі на неї. На якусь мить вона ніби перенеслася у минуле, під ясне лондонське небо, де пахло весняними квітами і нещодавнім дощем. Заспокійливо видзвонювала збруя Тіффіна.

— Може, вчитиму сучасні мови. Ще не вирішила, ще не розробила план.

— Який ще план?

*

Вони замовкли. У тиші до них вийшла безтурботна лисиця. Моріс уже сто років намагався її застрелити. Чи то він стріляє не так добре, як любить розказувати, чи то лисиця розумніша, ніж він. Урсула з Сильвією схилялися до другого.

— Така гарна, — сказала Сильвія. — Таке пишне хутро.

Лисиця сіла, як пес, що чекає на вечерю, і втупилася в неї незмигним поглядом.

— У мене нічого нема, — сказала Сильвія й показала їй порожні відкриті долоні.

Урсула кинула їй огризок яблука — знизу, обережно, щоб не налякати. Лисиця метнулася за ним, незграбно підхопила і втекла.

— Вона все їсть, — сказала Сильвія, — точно як Джиммі.

З’явився Моріс, заставши їх зненацька. Через плече він перекинув свою нову рушницю від «Пурді».

— Це що, та клята лисиця?

— Не висловлюйся, — покартала Сильвія.

Після випускного він осів удома, чекаючи, коли почне стажування як правник. Він увесь час нудьгував і дратувався. Міг би влаштуватися на ферму при маєтку, — запропонувала Сильвія, — там завжди потрібні сезонні робітники.

— Що, працювати як селянин, у полі? — спитав Моріс. — Це тому ви дали мені дорогу освіту?

(— А й справді, нащо ми дали йому дорогу освіту? — перепитав Г’ю).

вернуться

16

Переклад Максима Стріхи. — Прим. пер.