Вона, мабуть, знепритомніла, бо коли розплющила очі, то лежала у ліжку в кімнаті з білими стінами. Там було велике вікно, а за ним — каштан, з якого ще не опало листя. Вона повернула голову й побачила доктора Келлета.
— Ви ніс зламали, — сказав доктор Келлет. — Ми подумали, що на вас хтось напав.
— Ні, — сказала вона, — я просто впала.
— Вас знайшов вікарій. Він відвіз вас на таксі до Лікарні св. Юрія.
— А ви тут що робите?
— Зі мною зв’язався ваш батько — сказав, що не знає, до кого ще звернутися.
— Не розумію.
— Коли вас привезли до лікарні, ви кричали без упину. Вони подумали, що з вами сталося щось страшне.
— Ми вже не в тій лікарні?
— Ні, — ласкаво сказав він, — це приватна клініка. Відпочинок, добра їжа і таке інше. У них гарні сади. Я завжди вірив, що гарні сади все покращують, а ви?
— Час не циклічний, — сповістила вона докторові Келлетові. — Він як... палімпсест.
— Лишенько, звучить обтяжливо.
— Інколи згадується майбутнє.
— Ви стара душа, — сказав він. — Непросто вам. Але життя лежить перед вами. І його треба прожити.
Він уже вийшов на пенсію, тож «просто її навідував по-дружньому», не як лікар.
У санаторії вона почувалася як сухотниця. Удень сиділа на терасі та стосами читала книжки, доки медсестри підносили їжу і напої. Блукала садами, провадила люб’язні діалоги з терапевтами і психіатрами, розмовляла з іншими пацієнтами (принаймні з її поверxy — справжні безумці були на горищі, як місіс Рочестер). У кімнаті завжди були свіжі квіти й миска яблук. Мабуть, її перебування тут влетить у копієчку.
— Це не задорого? — спитала вона у Г’ю, він часто заходив.
— Платить Іззі, вона наполягла.
Доктор Келлет задумливо розкурив люльку. Вони сиділи на терасі. Урсула подумала, що з радістю провела б тут решту життя. Дуже приємно, ніяких викликів.
— Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання... — протягнув доктор Келлет.
— ...і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любові, я був би — ніщо, — закінчила Урсула. — Чому ми взагалі цитуємо Коринтян? Я думала, ви буддист.
— А, я взагалі ніхто, — сказав доктор Келлет. — І, звісно, водночас усе.
На думку Урсули, це взагалі ніяк між собою не пов’язано.
— Питання в тому, чи вам цього досить, — нарешті сказав він.
— Чого досить?
Вона втратила нитку розмови, але доктор Келлет переключився на свою люльку й не відповів, а тоді принесли чай.
— У них тут прекрасний шоколадний пиріг, — сказав доктор Келлет.
— Одужала, ведмежатко? — спитав Г’ю, обережно допомагаючи їй сісти в машину. Він приїхав по неї на бентлі.
— Так, як новенька.
— От і чудово. Нумо додому. Удома без тебе все не так.
Вона згаяла купу безцінного часу, але тепер у неї є план, — думала вона у темряві, лежачи у власному ліжку у Лисячому закуті. У плані, безперечно, є сніг. І срібний зайчик, і танець зеленого листя. І таке інше. Німецька, не класична філологія — а тоді курс стенографії і машинопису, а може, й есперанто, просто про випадок, якщо утопія колись таки настане. Вона приєднається до стрілецького гуртка й отримає роботу в якійсь конторі, певний час попрацює, відкладе трохи грошей, нічим не виділятиметься. Вона не привертатиме уваги, послухається батькової поради, ще не озвученої — не висовуватися, не відсвічувати. А тоді, коли буде готова, коли відкладе достатньо грошей, вона проникне у серце звіра і вирве чорну пухлину, яка більшає там із кожним днем.
А тоді вона пройде Амалієнштрассе і спиниться перед фотостудією Гоффмана, зиркне на кодаки, лейки й фойґтлендери на вітрині, прочинить двері, так що маленький дзвіночок сповістить про її появу дівчині, яка працює за прилавком, і та, мабуть, скаже «Guten Tag, gnädiges Fräulein», чи, може, «Grüss Gott», адже йтиме тільки 1930-й, коли люди при зустрічі ще казали «Grüss Gott» чи «Tschüss», а не нескінченні «Heil Hitler» із тими дурнуватими військовими салютами.
І тоді Урсула простягне їй свою стару камеру і скаже:
— Не можу витягнути плівку.
І жвава сімнадцятирічна Єва Браун скаже:
— Дайте погляну.
У неї серце завмерло від піднесення, її оповивало прочуття близьких змін. Вона — і лицар, і осяйний спис водночас. Вона — меч, що сяє глупої ночі, дротик світла, що протикає пітьму. Цього разу вона все зробить правильно.
Коли всі поснули, а дім стих, Урсула встала з ліжка і вилізла на стілець перед відкритим вікном спаленьки на горищі.
Час, — подумала вона. Вдалині співчутливо пробив годинник. Вона подумала про Тедді і міс Вулф, про Роланда і крихітку Ангелу, про Ненсі та Сильвію. Подумала про доктора Келлета і Піндара. Спізнай, хто ти, і стань собою. Тепер вона знає, хто вона. Вона — Урсула Бересфорд Тодд, і вона свідок.
Вона розпростерла руки назустріч чорному кажанові, і вони полетіли разом, обійнявшись у повітрі, як душі, що давно погубилися і нарешті знайшлися. Це і є любов, — подумала Урсула. Що більше любиш, то краще виходить.
Відважні будьте
Грудень 1930 року
Урсула знала про Єву все. Знала, що та любить моду, макіяж і плітки. Знала, що та вміє кататися на ковзанах і лижах, любить потанцювати. Тож Урсула розглядала з нею дорогі сукні в «Оберполлінґер», а тоді в кафе пила каву й ласувала тортами чи купувала морозиво в Енґлішер Ґартен, де вони подовгу сиділи й дивилися на дітей на каруселі. Вона ходила на каток із Євою і її сестрою Ґретль. Її запрошували на вечері до Браунів.
— Твоя англійська подружка дуже мила, — сказала Єві фрау Браун. Їм вона сказала, що вдосконалює свою німецьку, перш ніж осісти і стати вчителькою. Єва зітхнула, ця ідея видалася їй безмежно нудною.
Єва любила, щоб її фотографували, тож Урсула робила багато-пребагато світлин своєю «брауні», а тоді вони вечорами вклеювали їх в альбом і захоплювалися Євиними позами.
— Тобі треба зніматися в кіно, — сказала Урсула, і Єві це полестило до смішного.
Урсула начиталася про зірок — голлівудських, британських і німецьких, про найновіші пісні і танці. Вона як старша взяла підлітка-Єву під своє крило, і ту зачарувала нова витончена подруга.
Звісно, Урсула знала і про те, що Єва закохана у «старшого чоловіка» — дивиться на нього овечими очима, тягається за ним містом, сидить, забута, в куточку ресторанів і кафе, доки він провадить нескінченні розмови про політику. Єва почала запрошувати її на ці зустрічі — врешті, Урсула-бо її найкраща подруга. Єва хотіла тільки бути ближчою до Гітлера. Й Урсула хотіла того ж.
А ще Урсула знала про гору і бункер. Власне кажучи, вона зробила цій вертихвістці величезну послугу, втершися їй у довіру.
Так і вийшло, що Гітлерове товариство звикло спершу до Єви, а потім — і до її подружки-англійки. Урсула була мила, вона була дівчина, вона була ніхто. Ніхто вже й не дивувався, коли вона приходила сама й закохано усміхалася майбутньому вождеві. Закоханості він сприймав як належне. Вона ще подумала: приємно, мабуть, анітрішечки не сумніватися в собі.
Господи, яка нудота. За столами в кафе «Гек» чи остерії «Баварія» похвальба не змовкала. Аж не віриться, що за кілька років Гітлер сплюндрує світ.
Того року стояли морози. Уночі Мюнхен припорошило снігом, як різдвяні пироги місіс Ґловер — цукровою пудрою. На Марієнпляц стояла велика різдвяна ялинка, пахло глицею і смаженими каштанами. У святковому вбранні Мюнхен був такий схожий на казку, що Англії і не снилося.
Морозець бадьорив, вона аж витанцьовувала, коли рішуче простувала до кафе, де вип’є чашку гарячого Sckokolacle з густими вершками.