Після осяйного холодного повітря кав’ярня видалася димною і доволі неприємною. Жінки сиділи в шубах — Урсула пожалкувала, що не прихопила Сильвіїну норкову шубку. Мати її ніколи не вдягає, вона просто лежить у шафі, обкладена нафталіном.
Він сидів за столиком у дальньому кінці зали, оточений своїм звичним почтом. Вона подумала, які ж вони всі негарні, і засміялася.
— Ah. Unsere Englische Freundin, — сказав він, побачивши її. — Guten Tag, gnädiges Fräulein.
Злегка змахнувши пальцем, він зігнав зі стільця навпроти свого безвусого посіпаку, і вона сіла. Він, здається, був не в настрої.
Es schneit, — сказала вона.
— Сніжить.
Він визирнув за вікно, ніби навіть не зауважив, яка на вулиці погода. Він їв Palatschinken. Виглядали ласо, але коли до них підскочив офіціант, вона замовила до свого гарячого шоколаду Schwarzwälcler Kirschtorte. Було дуже смачно.
— Entschuldigung, — пробурмотіла вона й потяглася у сумку, щоб витягнути носовичка.
Мереживні кутики, монограма з її ініціалами «УБТ» — Урсула Бересфорд Тодд — подарунок від Пеммі на день народження. Вона ґречно торкнулася вуст, струшуючи крихти, а тоді потяглася вниз — покласти хустинку назад і витягти натомість важкий предмет. Старий батьків службовий револьвер часів Великої війни, «Веблі Марк V». Тримайся, героїне.
— Wacht auf, — тихо сказала Урсула. Слова привернули увагу фюрера, тож вона додала: — Es nahet gen dem Tag.
Вона сто разів повторювала цей рух. Один постріл. Головне у цій справі — швидкість, та все ж була ота мить, ота секунда, коли вона витягла пістолет і націлилася йому в серце, а час, здавалося, завмер.
— Führer, — сказала вона, розбиваючи чар миті. — Für Sie.
Люди за столом почали висмикувати з кобури зброю і цілитися в неї. Один подих. Один постріл.
Урсула натисла на гачок.
Запала темрява.
Сніг
11 лютого 1910 року
Грюк-грюк-грюк. У спальню Бріджит хтось стукав, але звук вплітався до її сну. Уві сні Бріджит була вдома, у графстві Кілкенні, а в двері стукав привид бідолашного небіжчика-батька, який рвався назад, у сім’ю. Грюк-грюк-грюк! Вона прокинулася зі сльозами на очах. Грюк-грюк-грюк. Хтось справді стояв на порозі.
— Бріджит, Бріджит! — наполегливо шепотіла місіс Тодд по той бік дверей.
Бріджит перехрестилася: ніхто не встає глупої ночі, щоб поділитися добрими новинами. Може, з містером Тоддом у Парижі стався нещасний випадок? Чи, може, Моріс або Памела розхворілися? Вона виповзла з-під теплої ковдри до холодного горища. У повітрі пахло снігом. Вона відкрила двері. По той бік Сильвія зігнулася майже удвічі, достигла, як стручок, ладний ось-ось луснути.
— Дитина хоче на світ раніше, допоможете мені?
— Що, я? — запищала Бріджит.
Бріджит було тільки чотирнадцять, але вона чимало знала про малюків, переважно лихого. Її мати померла при пологах у неї на очах, але місіс Тодд вона цього не розповідала. Та й не час зараз про таке згадувати. Вона допомогла Сильвії спуститися до її власної кімнати.
— Доктора Фелловза кликати немає сенсу, — сказала Сильвія, — він сюди по такому снігу не проб’ється.
— Марія, матір Божа, — зойкнула Бріджит, коли Сильвія опустилася на коліна й лікті, як звір, і загарчала.
— Боюся, дитина народиться зараз, час настав, — сказала Сильвія. Бріджит переконала її лягти на ліжко, і так почалася їхня довга і самотня тяжка ніч.
— Ой, мадам, — раптом зойкнула Бріджит, — та вона ж вся синенька, геть уся.
— Дівчинка?
— Пуповина обмоталася навколо шийки. Ісус і всі святі, задушилася вона, бідолашечка, пуповиною задушилася.
— Треба щось робити, Бріджит. Що ми мусимо зробити?
— Ой, місіс Тодд, мадам, померла вона. Померла, а пожити не встигла.
— Такого не може бути, — сказала Сильвія.
Вона з трудом сіла на скривавлених, як поле бою, простинях — червоне на білому. Дитина досі прив’язана до нею пуповиною. Доки Бріджит квохтала, Сильвія сіпнула на себе ящик столика в головах і запекло покопирсалася всередині.
— Ой, місіс Тодд, — лементувала Бріджит, — ви ляжте, тут уже нічого не вдієш. Якби ж то містер Тодд був тут, якби ж то...
— Цить, — сказала Сильвія й піднесла свій трофей — хірургічні ножиці зблиснули при світі лампи.
— До всього треба бути готовою, — прошепотіла вона. — Піднеси дитину до лампи, щоб було видніше. Бріджит, швидко. Не можна гаяти часу.
Клац-клац.
Що більше тренуєшся, то краще виходить.
Розлогі сонячні узгір’я
Травень 1945 року
Вони сиділи за кутовим столиком у пабі на Ґласгауз-стрит. Сержант-американець побачив, як вони намагаються спинити машину в Дуврі, і підкинув їх до Пікаділлі. Замість чекати ще два дні на свій рейс, вони втиснулися в Гаврі на американський воєнно-транспортний корабель. Не виключено, що суто технічно вони дезертирували, але це їх анітрохи не обходило.
Це був уже третій паб після Пікаділлі — вони зійшлися на тому, що обидва п’яні як чіп, але здатні випити ще значно більше. Був вечір суботи, паб був напхом напханий. Оскільки вони були у формі, то не заплатили ані копійки. У повітрі досі висіла як не ейфорія, то бодай полегкість від перемоги.
— Що ж, — Вік підніс келих, — за повернення.
— Будьмо, — сказав Тедді. — За майбутнє.
У листопаді 43-го його літак збили, і він потрапив до Шталаґу Люфт VI на сході. Було не так уже й погано, себто могло бути ще гірше, наприклад, якби він був росіянином — з росіянами обходилися як із тваринами.
А тоді на початку лютого їх підняли з койок серед ночі знайомими вигуками «Raus! Raus!» і змусили марширувати на захід, подалі від наступу росіян. За день-два їх звільнили б, такий от жорстокий поворот долі. Вони кілька тижнів марширували впроголодь, у тріскучий мороз, більшість часу стояло -20.
Вік був жвавенький сержантик, навігатор «ланкастера», його збили над Руром. З ким тільки війна не зведе. Вони не дійшли б, якби не підтримували один одного. Ця дружба, а ще пакети від Червоного хреста, які перепадали дуже зрідка, майже напевно порятували їм життя.
А Тедді збили неподалік від Берліна — він в останню мить вискочив із кабіни.
Він до останнього намагався вирівняти літак, щоб екіпаж мав бодай якусь надію вибратися. Капітан не полишає судна, доки вся команда не порятується. Таке саме неписане правило стосувалося й бомбардувальників.
«Галіфакс» горів з носа до хвоста, Тедді вже встиг змиритися з тим, що його час збіг. Йому стало легше на душі, він раптом зрозумів, що все буде добре, що смерть прийде і про нього подбає. Але смерть не прийшла — його радист-австралієць заліз у кабіну, пристібнув Тедді парашут і сказав:
— Вимітайся, тупий мудак.
Більше він його не бачив, ані його, ані інших членів екіпажу — хтозна, живі вони чи мертві. Він вискочив у останню мить, парашут ледве встиг розкритися, як він уже був на землі — пощастило, що збувся зламаною гомілкою і зап’ястком. Тедді відвезли в лікарню, де його й арештувало місцеве гестапо із безсмертними словами «Для вас війну скінчено» — це привітання чули майже всі пілоти, які потрапляли в полон.
Він старанно заповнив форму про захоплення в полон і став чекати листа з дому, але нічого не отримав. Він два роки не знав, чи Червоний хрест включив його до списку полонених, і чи вдома знають, що він живий.
Вони були на дорозі десь під Гамбургом, коли війна скінчилася. Вік із величеним задоволенням сповістив їхній охороні:
— Ach so, mein Freund, für sie der Krieg ist zu ende.