За командою Миколи дванадцять роботів рушили вниз.
Тепер нам із штурманом залишалось чекати. Тільки після повернення роботів, якщо фізичні умови планети виявляться сприятливими для людського організму, ми зможемо вийти на поверхню.
На оглядовому екрані було добре видно, як роботи, допомагаючи собі гнучкими щупальцями, спускаються по зовнішньому трапу «Сніжинки».
Спокійно і діловито ступили вони на грунт і скоро зникли з очей.
Донесення, що надходили від роботів, ми з Миколою уважно проглядали, після чого всі результати записувались на блоки інформаційної пам’яті.
Роботи повідомляли про вологість атмосфери, напрям і силу вітру, температуру повітря і – жодного слова про живих істот.
На другий день всі роботи благополучно повернулись. Тепер настала наша черга. Вирішили, що перший піду я.
– Дивись не захоплюйся, – напучував мене друг.
– Після Кіра не страшно, – відказав йому.
– Я буду весь час на прийомі. Радируй частіше,-штурман погладив мій мисливський променемет, посміхнувсь і додав: – Ну, ні пуху, ні пера!
Я сплигнув з останньої сходинки трапа на пружну червонувату землю і застиг зачудований.
Дивне враження справляв цей світ! Здавалося, щось невблаганно тисне на навколишню рослинність. Найтовстіші стовбури на півметровій висоті несподівано згиналися під прямим кутом, і їхнє віття майже лежало на землі.
Зненацька налетівши, потужний вихор звалив мене з ніг. Судомливо вхопившись за пругку гілляку якогось дерева, я перечекав шквал, а потім рушив далі. Ноги плуталися в повзучих рослинах, шалені вихори кидали мене на землю, і, швидко знесилившись, я повернув назад, до ракети.