То був один із найжахливіших днів у моєму житті. І не лише через операцію та біль після неї — я готовий витримати все знову, тільки б не сталося те, що сталося потім. Хоч, може, так усе й мало бути. Не знаю.
Як я вже згадував, це був жахливий день, а до нього був день чудовий — я ще не уявляв, що на мене чекає, я був другий день у лікарні, я всіх уже знав — усі знали мене, я був уже зі старших, крутих, не те що більшість малявок. Увесь ранок ми з новим другом тусували по відділенню, веселилися. А під час тихої години хлопчик із моєї палати, той, що з хорошої родини, знущався над іншим — хлопчиком-дауном, дурником. Ні, він його не бив і не дражнив, він просто з ним грався — приколювався, як сказали б тепер, а тоді ще так не казали. Хлопчик із хорошої сім’ї жартував над дауном, удавав, що кидає у кватирку свою шкарпетку, а сам ховав її в руці, показуючи потім ту шкарпетку дурникові. Розумний хлопчик обманював не дуже розумного. Дауну вистачило кількох демонстрацій, аби повірити в чудесну кватирку — і він почав кидати туди свої речі: шкарпетки, труси, щось іще. Усе летіло вниз із п’ятого поверху й ніщо не поверталося назад. Не дуже розумний хлопчик не міг зрозуміти, в чому річ, і продовжував завзято пропихати на вулицю одяг, поки він не скінчився, — чи то в нього було його небагато, чи то він урешті-решт збагнув, що щось не спрацьовує, але після цього він перестав це робити й повернувся на своє місце.
У цей час хлопчик із хорошої родини аж заходився від реготу в себе на ліжку, у перервах між вибухами сміху підбадьорюючи дауна. А я лежав із книжкою й мовчки спостерігав, теж, мабуть, кілька разів засміявшись із цього знущання. Я був старшим за них обох і міг би будь-якої миті припинити це, але я не припинив. Ні, мені не подобалося те, що вони робили. Можливо, усе сталося надто швидко й непередбачувано — я вперше впритул зіткнувся з неадекватною дитиною. А можливо, мені, який сам не так давно виліз із шкури вічно приниженого відщепенця, хотілося глянути на все це збоку. Не знаю, не пам’ятаю. Річ не в тім. Річ у тім, що я міг припинити це — і не припинив.
А після тихої години прийшла медсестра й запитала, де речі не дуже розумного хлопчика. Хлопчик із хорошої родини сказав, що дурник сам їх викинув, і формально він мав рацію. У цьому місці я знову промовчав: здавати було не можна — це вже не по-пацанськи, та й на горіхи могли отримати обидва за такі жарти над інвалідом. А той тільки тицяв пальцем на вікно й мугикав щось по-своєму — даун майже не говорив.
Але то було вчора — вчора був гарний день, і до вечора інцидент забувся: частину речей принесли, дещо загубилося, але тоді до вечора сталося ще стільки подій, тож епізод із кватиркою швидко потьмянів.
А сьогодні, сьогодні мені взагалі небо з макове зернятко або й менше — думав, що спотворять зранку або загнуся до обіду; добре, що хоч надвечір біль почав стихати.
А вночі, вже після відбою, до дауна прийшла його мама. Виявляється, що й у дурників є мами, і що вона любить свого сина, а він її. Вона прийшла провідати його після операції. Він поклав голову їй на коліна й заскавчав, як цуценя, а вона голубила його. І мені стало соромно. Так неймовірно соромно за вчорашній день, що я ладен був схопитися з постелі й бити ногами хлопчика з хорошої родини, а в мами дауна — попросити вибачення. Ні, не в нього — він однаково нічого не зрозуміє, а саме в неї. Чому вона прийшла вночі? Працює допізна чи живе далеко, а от усе одно ж прийшла. Тата, судячи з усього, немає — інакше вони прийшли б удвох, адже пізно вже, і син після операції, — ну або йому не потрібна така дитина (деяким татам і нормальні діти не завжди потрібні). А вона прийшла, сама і пізно, а її маля скімлить у неї на колінах, і воно ніколи не стане нормальним, і вона про це знає, але все одно любить — це було видно. Тому мені хотілося встати й попросити вибачення саме в неї. Та я не встав, не вибачився, не почав бити другого хлопчика — було вже пізно, щось робити треба було вчора, — я просто тихо лежав, боячись ворухнутися протягом години цього мовчазного побачення.
А наступного дня мені стало легше — біль стихав. Я почав пити теплий бульйон, було боляче ковтати й розмовляти. До хлопчика з хорошої родини теж прийшла мама, і я знову став свідком побачення. Але той хлопець мені вже не подобався — це почуття поширювалося й на його маму, і на його тата, який теж, до речі, не з’явився, але відчувалося, що десь він та є.