І я знову промовчав, але тут щось говорити було б уже зовсім марно.
А ще наступного дня ми запускали паперові літачки. Це зараз я уточнюю, що «паперові», бо тепер уже з’явилися тисячі красивих пластикових моделей та іграшкових літаків, які літають, а раніше були тільки паперові. Ми їх зробили, розірвавши загальний зошит на дев’яносто шість аркушів, — вийшла майже сотня білих у тонку клітинку літачків. Ми їх робили всю тиху годину, а потім запускали з балкона. Це було дуже гарно, дуже: частина з них ще летіла, частина приземлилася, а ми все запускали й запускали…
Ми — це я з моїм другом і ще двоє пацанів із нашого відділення. Для більшої лірики я міг би сказати, що з нами був і даун, і хлопчик із хорошої родини, та їх не було з нами — з дурником ніхто не хотів панькатися, а хороший хлопчик насправді виявився не дуже хорошим і за іншими пунктами, не беручи до уваги кватирки, про яку ніхто, окрім мене, не знав. А в пацанів із цим строго: якщо ти гівнюк, від тебе швидко відвертаються.
Для мене це, останнє в моєму житті, перебування в дитячій больнічці — досить чіткий етап, етап, на якому скінчилося моє дитинство. Дорослішання в житті людини — закінчення дитинства, початок зрілості, старості, та й інші, більш дрібні, вішки — відбувається не за календарем, але й не плавно, а такими-ось сходинками: щось у людині накопичується, визріває, а потім щось стається — і людина перековується. День-два, тиждень, раз — і проскочив якусь позначку, раз — і щось клацнуло, і ти вже на наступній сходинці, і ти вже став трохи іншим, потім знову рік-два-три внутрішньої, наче й не залежної від тебе, підготовки — і знову клацання, і знову нова сходинка…
Після цієї больнічки я став трохи дорослішим, трохи іншим, практично попрощався з дитинством. Не знаю, що дужче вплинуло — чи то больовий шок, чи то совість (через те що вчасно не захистив того хлопчика), чи ота сотня білих паперових літачків. Не знаю, але щось усередині мене клацнуло.
Що саме клацнуло — це вже неважливо. Важливо інше — що відтоді я жодного разу не змовчав, коли хтось когось намагався принизити, і я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі.
Школа
На випускному в дитячому садку мені не дали портфеля, з яким потім треба буде ходити до школи. Усім на лінійці роздали по портфелю, а мені — ні. Моя мама була вихователькою, вона відвела мене вбік і сказала, що мені згодом дадуть портфель, і не такий, як у всіх, а кращий. І мені його потім справді дали. Він був начебто синій, а в решти були коричневі. І мій був ніби красивішим і з лямками — справжній ранець, а ті були просто коричневі з ручкою, так собі портфелі. І я ніби ж мав радіти, але не радів. Мій портфель мені мама вручила наступного дня після випускного, наодинці, у спальні дитсадківської групи, — та я не радів. Мені не потрібен був особливий портфель, хотілося отримати звичайний, як у всіх, але — разом з усіма, а не наодинці, під час тихої години, якось нишком.
А от піти до школи я хотів. Хоч майже всі діти не хотіли, і це було навіть круто — на запитання дорослих, мовляв, чи хочеш ти до школи, відповідати: «Ні». Це вважали нормальним. Дорослі за це не лаяли, а лише плескали по плечу й говорили: нічого, тобі з часом сподобається. Я ж відповідав: «Так, хочу до школи». І мене не плескали по плечу, і сказати їм було нічого.
Усе життя я хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був сам-один і якось збоку.
Я давав перший дзвоник. Але я цього не очікував, мене не попереджали, хоч дорослі знали зарані. Однак зараз я розумію, що інших кандидатур не було й не могло бути: я був найрозумнішим хлопчиком у групі, моя мама — вихователька в нашому дитсадку, і в мене ранець якийсь особливий — здається, синій. Мене вела за руку якась десятикласниця, певно, відмінниця, а я дзвонив. Точніше — намагався. Дзвоник дзвонив дуже погано: за звук у нього всередині відповідала гайка на мотузочці, а оскільки я красиво тримав дзвоник за ручку знизу, а «калатальною» частиною вгору, то гайка ховалася десь усередині, за щось чіплялася і нормально дзвонити відмовлялася. Ми з відмінницею йшли по колу, я був трохи спантеличений, бо втомився, як і всі первачки, стояти на сонцепряжній лінійці, намагався дзвонити й дещо безглуздо всміхався. Урешті-решт я почав трусити його дужче, гайка видобула з себе кілька печальних жерстяних передзвонів, і ми дійшли до високих сходів. Потім у колонки увімкнули якийсь шкільний вальс — і всі пішли нагору, в країну тяжких знань.