У мене є ще одна бабуся. Вона живе далеко-далеко, їй уже багато-багато років. Я її бачу вкрай рідко, та все одно трішечки, але люблю. Вона хоч і стара та дивакувата, але весела й добра. Вона дуже маленька й сухенька, а тепер ще й дуже хвора, від неї купа клопоту, бо в голові в неї вже все плутається. Вона живе зі своєю донькою, за сумісництвом моєю тіткою. Тітка теж уже давно швидше стара, ніж молода, і швидше хвора, ніж здорова. Вони весь час сваряться. Це називається «доглядати бабусю». З ними ще живе донька доньки доньки бабусі, простіше кажучи — онучка-правнучка. Це називається «глядіти онучку». Так і живуть: старе, дуже старе й молоде.
А дідуся свого я бачив живим тільки раз. Другого дідуся бачив усього раз, та й то на фотографії, хоч, може, то й не він був, я не певен. Дуже легко любити того, хто далеко, і важко — того, хто поряд. А ще — легко про це писати і важко щось змінити. Тепер.
Макари
Макар жив через паркан. Він був моїм сусідом і головним другом дитинства, з тих, знайомства з якими ти не пам’ятаєш — ти знав їх завжди. Його звали Ігор, він був досить великим, а ще більше товстим. Вуса в нього почали висіватися класу з четвертого й повністю висіялися десь у сьомому. Макар був на чотири роки старшим. Я ніколи не мав старшого брата — у мене був Макар. Він мене багато чому навчив. Корисного, щоправда, в цьому було мало, а хорошого ще менше. Макар не був хуліганом чи, тим більше, заводієм, він був наче тихоня, чимало читав, зазвичай щось історичне, але навчався так собі. Він був недурний, хитрий і, мабуть, із підлинкою, однак зовсім не злий. Та це якщо дивитися збоку. А якщо дивишся зблизька, хоча б через сусідський паркан, то Макар був досить хорошим другом. Попри велику як для дитячого спілкування різницю у віці ми дуже дружили, він був моїм захистом, щоправда, не надто авторитетним. Та потім дитинство в Макара скінчилося, його забрали в армію, а в мене воно ще деякий час тривало.
Та поки наше дитинство йшло разом, ми робили багато цікавих справ: разом гуляли в лісі зі собаками, грали в футбол і чижа, каталися на великах, ходили купатися на ставок, майстрували дерев’яні гвинтівки з гумкою, що стріляли шпильками з цвяхів, і займалися ще купою речей, які зазвичай цікавлять звичайних пацанів у селах. Він навчив мене курити, а потім грати в карти — спершу просто, а згодом на гроші. Макар краще за всіх грав у триньку, а я постійно програвав і багато хто йому програвав, але невеликі суми — великих у нас ніколи не було. А Макар грав дуже добре, хитро, вправно махлював і майже завжди залишався в плюсі.
А взимку ми з Макаром якось грали в хокей! Переважно ми грали в футбол — з ним та іншими хлопцями або просто пасувалися один з одним на вулиці чи в його дворі. Але по телевізору ми, крім футболу, дивилися ще й хокей, тому в нас були куплені ключки — на випадок, якщо в Криму випаде сніг і не встигне розтанути до того часу, поки ми повернемося зі школи. Ключки пролежали на горищах і в комірчинах кілька років, і ось нарешті випав красивий сніг, білий і легкий. Ми в Макара у дворі втоптали невеликий майданчик, поставили дві лавиці — як ворота — і почали грати у справжній хокей із шайбою, зрозуміло, що не на ковзанах, а в такий ось хокей на ногах. Усе було чудово, хтось комусь забивав, невеликий майданчик був сповнений захвату, аж поки я, замахнувшись надто широко, не луснув Макара, що стояв позаду, ключкою по голові. Я нічого надзвичайного наче й не відчув, а він раптом дуже голосно заволав: «Ай! Ай!» — і, затуляючи скривавленою рукою розсічену брову, втік додому. Я постояв трохи на цьому нашому хокейному майданчику, подивився на маленькі акуратні червоні кружальця на білому, добре втоптаному снігу — й поплентався додому, несучи ключку на плечі. Більше ми в хокей не грали. Я навіть потім не просив у нього пробачення. І не тому, що я такий неввічливий чи бездушний. Просто в пацанів, там, у дитинстві, так не заведено — просити пробачення. Якщо напартачив, як я з тією ключкою, то просто стоїш поряд або кажеш щось на зразок: «Дай подивлюсь» або «Нічого страшного», ну а якщо там, куди тобі дали подивитися, все ж страшнувато, то: «Це треба в больнічку!».