Між нашими з Макаром дворами паркан був із дротяної сітки, й ми постійно перелазили один до одного в гості. Можна було, звісно, ходити й через хвіртку, та через паркан було якось ближче, і за відстанню, і по-людськи. Макар перебирався через паркан украй рідко, бо сітка до навантажень у сто кілограмів ставилася дуже погано, та зате я — легкий і худенький — літав туди-назад по кілька разів на день. Сітка в тому місці, де ми постійно лазили один до одного, з часом прогнулася й провисла, мене за це лаяли, але від звичного шляху до друга я все одно не відмовлявся. Оскільки Макар зважувався долати паркан лише вряди-годи, то якщо я йому був потрібен, він просто підходив до нього і кликав мене — я прибігав, і ми довго з ним базікали коло цього паркана. Пацани не вміють говорити просто так, вони зазвичай говорять про діло, хай і маленьке, та все ж для них дуже важливе, а тому наші розмови іноді затягувалися.
Ніколи не забуду, як одного разу я бігав від своєї хвіртки до Макарового паркана радитися з ним щодо угоди з мікромоторчиками. Мікромоторчики — це такі маленькі моторчики, їх виламували з якихось старих радянських електроприладів, і з них умілі хлопці майстрували саморобні мікромашинки, які їздили з допомогою цих мікромоторчиків і від батарейок. А в мене на той час були тільки машинки, які їздили від руки. А що для семирічного сільського хлопчака означала машинка на батарейках у той час? То була недосяжна мрія! Він навіть не уявляв, що існують машинки ще й із дистанційним керуванням (на шнурку, а не на радіо, звісно) і що про них теж можна мріяти. Тому найбільш винахідливі хлопці майстрували собі машинки власноруч. Самі чи з допомогою тата — це неважливо, головне, що такі хлопці й такі машинки існували. І ось двоє таких малих щасливчиків з однією такою машинкою в руках якось постукали в хвіртку до такого, ще меншого, мене. Вони звідкись дізналися, що в мене є два нові чудові мікромоторчики. Здається, я був знайомий з одним із цих хлопців і сам йому про них, мабуть, розказав — ну не стежили ж вони за мною, врешті-решт. Та неважливо, головне — вони прийшли, і їм були потрібні ці два мікромоторчики, а я мріяв про машинку на батарейках або хоча б набір пластмасових угорських солдатиків — індійців чи бодай ковбоїв — пірати в мене вже були, а про вікінгів мріяти не було сенсу — їх узагалі не дістанеш. Тому на пропозицію хлопців — віддати їм мікромоторчики просто так — я відповів, що мені треба подумати, й, залишивши їх на лавці біля хвіртки, побіг до паркана кликати Макара: радитися. Макар як людина досвідчена — четвертий клас це вже, як‑не-як, майже півжиття за плечима, — подумавши, запропонував мені просити за два моторчики справжню машинку на батарейках або хоча б двадцять вікінгів. Я побіг знову до хвіртки. Хлопці слухали нашу пропозицію спокійно, але сказали, що в них нічого немає, зате показали, як їздить їхня саморобна машинка. Назвати те, що повзало по моїй лавці, машинкою могли хіба дуже маленькі хлоп’ята, та ще й обдаровані неабиякою уявою, та й то якщо дивитися під певним кутом, наприклад з низької точки, як воно на тебе повзе. Але я був якраз таким хлоп’ям: те, що чеберяло дерев’яним настилом, справило на мене незабутнє враження — і я знову побіг до паркана.
Так я бігав туди-сюди близько години, за яку ми з Макаром врешті поступилися в наших умовах до десяти хоча б індійців, ну або двох таких от самомашинок. Макар вочевидь не хотів світитися в цій угоді, але я думаю, що у разі успіху він розраховував мінімум на п’ятдесят відсотків од прибутку. Та хлопці відповіли мені, що за той час, поки я бігав по двору, солдатиків у них не додалося, а міняти два мікромоторчики на дві готові машинки, для яких ці моторчики хай і головна, але не єдина частина, якось зовсім не вигідно. Чи вигідно мені віддати їм ці мікромоторчики задарма, вони не сказали, а я не спитав. Урешті-решт обмін так і не відбувся, а моторчики, що так раптово виросли в ціні в моїх очах, випадково потрапили під дощ, розбухнули, з них полізла іржа, і вони поїхали на смітник. А мені через рік, на день народження, подарували танк, із пультом керування, який, звісно, кріпився до нього досить коротким, метровим, дротом. Та зате тим дротом було зручно смикати й поправляти танк, якщо він десь застрягав. На вулицю танк не виїжджав, він був кімнатним.