Кіношником стати ніколи не мріяв. Але з дитинства любив кіно. Хороше. З роками дужче розвивав свій художньо-кінематографічний смак — до того ж, як завжди, завдяки самоосвіті. Чим вище я ріс над собою, тим дужче звужувалося коло людей, з якими я міг говорити про кіно. Сьогодні це двоє-троє мої знайомці.
Книжки читав завжди. І багато. У школі писав твори. І завжди на «відмінно». Захопившись кіберспортом, почав писати про нього публіцистичні статті — думки переповнювали, не зміг стримати себе. А, як казав Міхал Міхалич, якого я дуже поважаю, «писáти, як і пíсяти, треба лише тоді, коли більше не маєш сил терпіти». Сил терпіти в мене не було, а сили писати були. Спершу все виходило доволі криво, але весело. Після десятка статей відшліфував техніку й виробив власну манеру. Написав зо двадцять оповідань чи есе — сам достеменно не знаю. Зараз пишу книжку.
Хочу знімати кіно. Мене знову переповнює, а папір не такий виразний, як кіноплівка. Намагаюся вступити на режисерські курси. Ці наче хороші. Не вступлю — пробиватимуся так, самотужки, без підготовки, — не вперше. Не люблю Грєбєнщікова, але він якось сказав гарні слова у відповідь на запитання про його музичну освіту: «30 років слухання музики і 20 років її виконання». Я вже років 30 дивлюся кіно — час рухатися далі.
Собака
У дитинстві я хотів собаку. Вівчарку. Неодмінно німецьку. Я багатьох бачив у кіно, декілька було й у нашому Селі. Я хотів свою. Гуляти з нею, дресирувати. Щоб я йшов із нею по вулиці, а на мене дивилися. Щоб вона мене слухалася, і ми любили одне одного. До цього в мене вже був пес. Тобто не в мене, а в нас, у родини. Ім’я в нього було зовсім не геройське — Тузик. Чорний дворняга, середнього розміру, прибився колись до нашого двору. Попереднє життя Туза (я так називав пса, намагаючись надати йому ваги передусім у власних очах) було не дуже солодке — судячи з усього, його добряче духопелили й узагалі ображали. Перший тиждень він сидів у буді й не виходив навіть попоїсти. Він так радів, що його ніхто не чіпає, що нехтував їжею заради спокою.
Потім Тузик оклигав, і ми всі його полюбили, — мені було тоді років дев’ять-десять. Я ходив із ним гуляти, у ліс і в поле. Я водив його на мотузці. Вдома він сидів на цепу, а на ніч його відпускали, і він бігав у дворі або навіть вулицею й нікого не чіпав. Туз був дуже розумний, слухняний і добрий. Однак пережите назавжди закарбувалося на його морді. Кажуть, пережите відображається на обличчі людини. Так і є. Але собаче життя теж залишається в собачих очах. Очі того чорного дворняги стали сумними вже назавжди.
Минуло кілька років. Одного звичайного ранку мене збудила мама, сіла на краєчок ліжка і сказала, що Тузика вбили. Їздили, відстрілювали бродячих псів, і його застрелили. Рано-вранці, на вулиці, просто коло наших воріт. Мама запропонувала поплакати, щоб стало легше, та я не зміг. Мені не вірилося. Ні, я усвідомлював, що його застрелили, але не вірив, не розумів.
Так завжди буває. Між тим, коли тобі скажуть, що когось близького вже немає, і тим, коли ти це зрозумієш і відчуєш утрату, завжди минає певний час. Так було не раз. Коли мені виповнилося двадцять, коли приїхав чоловік і сказав, що мій батько помер, то перше, що заповнило весь розум, — «цього не може бути». І навіть коли через годину я побачив його ніби сплячого, відчуття втрати не було. І коли наступного дня його в труні виносили з дому, десь наче й кольнуло, але не випалило. Удруге кольнуло, коли чоловік на цвинтарі, після команди рідним прощатися з небіжчиком, велів закривати домовину. Віко, з якого вже стриміли цвяхи, почали глухо, дуже глухо прибивати на місце… І глибока могила, а в ній — порожня пляшка, розпита копачами й забута.
Здавалося, що все відбувається як у ватяному сні. Як не з тобою. І поминки в робочій їдальні, і горілка, від якої не п’янієш, і всі ті люди, випадкові або співчутливі спостерігачі, якісь родичі.
А потім, уже пізно ввечері, коли все втихомирилося, коли в нашому домі залишилися тільки близькі, закінчували прибирати й починали готуватися до сну після тяжкого дня, у тихому місці біля ґанку, у темряві, за межами окресленого ліхтарем кола, я сів на маленький переносний ослінчик. Я дуже втомився й сидів мовчки, дивлячись перед собою в темряву. І раптом я зрозумів, що сиджу там, де полюбляв сидіти батько, сиджу на його улюбленому маленькому ослінчику, ним і змайстрованому. Я чітко і ясно зрозумів, що батька більше немає. Я це фізично відчув — місце є, ослінчик є, я є, а його немає і більше ніколи не буде. Страшно відчувати порожнечу й чорноту. І я почав плакати, тихо, повільно й мовчки. Мій восьмирічний племінник стояв поруч і побачив, що я плачу. Він пожалів мене, як уміють жаліти діти, — почав гладити мене по голові. Теж мовчки. Я сидів на ослінчику, опустивши голову, і мовчки плакав, а він стояв поряд і мовчки гладив.