Груба тканина, прострочена дратвою і з заклепками. Це ж дивовижний винахід. Бо що таке фрак? Це ж ганьба! Ні дратви, ні заклепки. Яка його практична цінність? Наприклад, ти прийшов з концерту, чи можеш ти у фраку лягти в ліжко, підсунути до себе гамбургер, увімкнути порнофільм? А в джинсовому одязі ти можеш усе: і ходити на роботу, і в гості, і на риболовлю. Ти попробуй у фраку з довгими фалдами просто собі сісти на унітаз... навіть у туалет нормально не сходиш. Бо ці фалди легко сплутати з довгим туалетним папером – і що тоді? Інша річ – джинси, на тобі й твоїй дружині, мить – і вже. А був би на ній кринолін, ти б півгодини розшнуровував й на витребеньки витратив увесь чоловічий запал, бо там нема жодного зіпера , от у чім біда.
Робоча одежа – вона ж універсальна. Оно, слава Богу, Сталін усю нашу країну одягнув ураз у кухвайки й кирзяки, й люди радісно на це погодилися, а чому? Бо така роба найпрактичніша і для праці, і для концертів, і для кохання... Тому що вона – найдешевша, бо коли ти кохаєшся, а сам боїшся порвати на коханій труси чи там шовкові панчохи, й ці думки відволікають, то кирзові чоботи ти жодним сексом не порвеш.
Жлобалізм: любов вимушена і справжня
Бренд джинсячий. Це не як вимушена, вимучена любов, спровокована музикою. Коли чоловік не любить жінку, тут ніяка симфонія не зарадить. Бо це довго, це – прелюдія, це – увертюра.
Яка прелюдія після робочого дня? Вся прелюдія пройшла на робочому місці. Приходять додому і, не знімаючи улюблених джинсів, рідної футболки, вмикають порнушку, під неї з’їдають заготований чізбургер/гамбургер, а потім кличуть кохану Маню: «Ходино сюдино!» і, нарешті, кохаються. Усі задоволені.
Усі проблеми розвіюють джинси. У США, де джинси мають довгу історію, нема жодних демографічних проблем, тільки взз! Й одразу, не скидаючи робу, можна й поспать, а навіщо скидать – як завтра знову в ній на роботу? А в Європі ще й досі плутаються в тих кринолінах, у фраках – і от ганебний результат із народжуваністю. А це порушення Божого закону, бо сказано: плодіться й розмножайтесь. у перервах потім «їжте хліб в поті лиця свойого». І жодного Дебюссі. Чи є про нього в Біблії, Євангелії чи Талмуді? Про фраки є? Про криноліни?
Оно справедливо колись православна церква як заборонила музику, так і по цей день не дозволила, щоб люд не відволікався від головних заповідей.
Жлобський принцип демократії
Справжня демократія тримається на голосах більшості. Адольф Гітлер прийшов до влади завдяки демократії.
Ця доктрина дає можливість тій же більшості заглобалізуваться в повній мірі. Щасливим у нас був вплив на підсвідомість мас – замасковані символи сечофекальної сфери: ЧлєнінСцалінСралін – і більшість не могла не прореагувати. Саме тому перемагає й наш гарант, бо його тюремне поганяло «Хам» на блатному жаргоні означає «пеніс». Так ми незабаром прийдемо до закону великих чисел у всьому: не будемо в такий спосіб ні на що відволікатися від нашого істинного завдання. А тим, хто чинить глобалізації спротив, недовго залишилося жити.
Такі нещасні країни, як Індія чи Тибет, які сповідують політеїзм, не вписалися в систему глобалістичних вірувань – християнства чи ісламу, які легко кожну людину зводять до спільного знаменника. Ті шукачі істини, в яких багато божеств, не можуть знайти істину, яку одразу тобі дає однобожжя. Тоталітарні вірування ставлять людину на її місце: ти раб божий, отак, і хоч ти ніхто, але саме це прекрасно. Одцай усе і йди за мною – це заповідь глобалістична. Або нема Бога, окрім Аллаха, і Магомет пророк його. Все. Отак просто.
І жодного «мєстнічества». Ющенко програв Януковичу на виборах, бо люди зрозуміли, що перший – це інтелігентішка, який нічого не може, крім розказувати про свої трипільські культури. Саакашвілі, вирвавши Грузію з лабет корупції, теж програв, бо не хотів глобалізуватися з Росією, та ж Грузія піддалася на «гречану крупу».
Голоси виборців в демократії одноцінні – що рецидивіста, що професора.
Є така народна притча (не можу не матюкнутись): сидить жона професора на хую у слєсаря і каже: «Розум – хорошо, а хуй – краще!» Ось правда, ось істина. Слюсар має більший життєствердний постулат, аніж професор, і не здивуюся, коли голос слюсаря незабаром на виборах буде прирівнюватися як 1 до 2х голосів професора. Бо професорів у суспільстві пропорційно менше. Ось вам історична перспектива.