Слово про вади українського естетизму
І ось тут ми підійшли до найголовнішого, локального аспекту цієї проблеми. Проблеми, яка стосується нашого аграрно-поселянсько-жлобського типу людини. Річ у тім, що ми майже не виробляємо власної нової естетики-форми, а тільки споживаємо чужу. Жлоби не можуть виробляти, а мають схильність лише до споживання. Саме тому маємо у художній майстерні під назвою Україна політичну зграю жвавих павіанів, які схильні лише до двох «художніх жанрів» — красти і брехати. Зараз ми, українці, є до певної міри порожньою, невиразною формою, котра програє конкурентну боротьбу іншим, більш життєздатним формаціям, саме через свою хворобу — жлобство.
Ми є рослиною, що не розкриває своїх пелюсток назустріч новому світлу. Засушений національний гербарій, котрий споживає або крихти застарілого чужого або запліснявіле своє.
Якщо брати саме арт-середовище, то загальна картина викликає певні апокаліптичні настрої. На авансцені художнього ринку в Україні ми бачимо три категорії митців та культуртрегерів. Найпоширеніші з них — це умовні «соціал-демократи», які продукують на полотнах непевні глобалістичні плямки або купки сміття, застарілі ще 30-50 років тому. Саме з цієї причини ця квола і невиразна форма так старанно наповнюється ідейними фантомами і розумними виразами. Тому що вона давно вже є мертвою і потребує постійного виправдання та вербальних милиць. Хтось вдає, що виробляє мистецький та ідейний продукт, а інші вдають, буцімто зі смаком його споживають. Це такий постмодерн, де фантоми злягаються із симулякрами.
Інша категорія — це митці-кріпаки. Вони наповнили собою Андріївський узвіз, музейні проекти в Музеї Ольги Кобилянської або в Канівському Музеї козацької слави. Це навіть і не смішно, бо такі митці компрометують саме почесне звання художника. Вічні та безглузді грушки-яблучка, клумаки із сакральним кіровоградським чорноземом. Тут уже нема про що говорити.
Арт-активізм або смерть
Існує також невеличка кількість митців, які не ховаються від цікавих локальних наповнених життям актуальних явищ і працюють з реально наявними, а не висмоктаними з великого пальця ноги речами, такими, як жлобство, наприклад. Таких митців обмаль, і ми, резиденти проекту «ЖлобАрт», засновники культурологічного порталу Bakteria.info, члени Союзу Вольних Художників — Манн, Єрмоленко, Семесюк, належимо саме до цього кластеру художників. Адже людині цікава перш за все людина, а художнику — то й поготів. Хтось мусить критикувати, сміятися, змальовувати та фіксувати наболіле. То чому, власне, не ми?
Тож працюймо, вивчаймо, аналізуймо, критикуймо і шукаймо рецептів для лікування від недуги — і зцілимося! А головне — більше гумору та іронії, бо це найкраща основа для соціальних ліків. Нарешті, це все, напевне, варто підсумувати: майбутнє, якщо ми його маємо, — за арт-активізмом, художньо-естетичним аналізом і гострою критикою.
Інакше — смерть, і смерть ця прийде через наше з вами жлобство.
Олекса Манн. «Вова», 2012 р.
Олег Сидор-Гібелинда
Фото: Інна Корнелюк
Олег Сидор-Гібелинда — мистецтвознавець, історик. Народився 1962 р. у м. Луцьку. Закінчив Київський державний художній інститут (1986). У 1988—1993 pp. працював завідувачем художнього відділу Волинського краєзнавчого музею. Був організатором мистецтвознавчих конференцій в Українському домі, співавтором виставкового проекту «Тоталітарне мистецтво» в Національному художньому музеї. Автор понад 1500 публікацій у періодиці, вступних статей у каталогах митців, статей в енциклопедіях (Енциклопедія Сучасної України, т. 1, 2001; Енциклопедія альтернативної культури, 2005). Учасник журналістських заїздів на міжнародні художні виставки (Венеційська бієнале, 2001—2011, «Маніфеста», «Документа», 2002), круглих столів, теле- і радіопередач, експерт Програмової Ради МФ «Відродження» (2000—2001). Старший науковий співробітник лабораторії мистецтва новітніх технологій Інституту проблем сучасного мистецтва. Автор книг «Неіснуюча виставка» (1995), «Українці на Венеційському бієнале: 100 років присутності» (2008), «Словник термінів сучасного мистецтва» (у співавторстві з Г. Вишеславським, 2010).