Головний біль екзистенції
Якщо продовжувати синонімні ряди, то жлобство я концептуально почав означувати не лише разом із художниками жлоб-арту. Жлоби 1990-х на всі заставки описані у безсмертному романі Іздрика «Воццек». Як неважко здогадатися, маю на увазі розділ «Про мудаків». Це найкращий роман цього автора, напевне, сильнішого він і не напише, точніше, таких геніальних розділів: уже перший містить у собі екзистенцію і сатиру. Екзистенція — як болить голова зранку, сатира — про мудаків. Читав і захлинався від сміху, люди поруч озиралися, чого це я так. Саме поняття мудацтва в тексті Іздрика досить розмите, закінчення цього розділу якесь угодовське: мовляв, усі ми мудаки... всі однакові. Якщо всі, то ніхто. Поміж тим, письменник намагається описати цих людей: от мудаки такі й такі, ось вони щось завжди колекціонують... Чому це, скажімо, колекціонери — мудаки? Не згоден. Та я теж колекціоную, проте думаю, що цей критерій не є визначальним, та й такі поняття, як мудак чи жлоб, варто дуже чітко окреслювати.
Гріх постмодерністів якраз у тому й полягає, що вони не знають меж, переходять їх, заграються і гра закінчується.
Кітчуха
Деякі митці граються в якусь побутову гру, те, що вони роблять, — аж ніяк не мистецтво, бо хлопці загралися в своєму житті. Та вони собі подобаються, живуть на телекамеру, лізуть у ту телекамеру зі своїм модним жарґоном, «кічаться», але вже не розуміють, що кажуть і що роблять. Все це нагадує кітчуху, взагалі, я проти кітчу в мистецтві, я пропонував би розстріляти цей кітч. Це комерція на продаж, це щось наскрізь побутове, найнестерпніше, що є в самому явищі побуту. Річ у тім, що ми можемо прожити без мистецтва, а без побуту — ні.
Інтелектуали: мовчання ягнят
Інтелектуали ніколи не матимуть впливу на масову свідомість, але повернути собі гідність принаймні можна спробувати. Для цього вони мусять гуртуватися, щоб створити хоч якусь силу, усвідомити себе як клас, який вмів би постояти за себе, а такий був, скажімо, в Англії. Бо потрібно мати мужність дати відсіч тим, хто тебе в твоїх правах обмежив, а не загравати з цими кланами. Я не кажу йти на барикади, а почати з себе, підтримувати достойний рівень у мові, культурі і фізичному розвитку. І в жодному разі не можна мовчати.
Проблема того, що в нас не склалося з культурою, це не що інше — як капітуляція інтелігенції. Інтелігенція стала загравати з політикою, бавитися з нею. Це не мистецтво, як на мене, воно мусить бути подалі від політики, інакше це вже лукавство, нічого мудрого в тому нема. Якось один сміливець намалював помаранчевих політиків у образі мавп, — добре, але намалюй і бандюків теж, невже не знайдеться відповідного звіряти? Ага, він зобразить, а завтра ті хлопці прийдуть і надають по пиці. А раз не можна так, тоді, вибачте. Нащо тоді гратися з цим? Це нечесні ігри. Так, всім зрозуміло: пацани «рєальниє прідут» і порвуть. Спробую підійти з іншого боку, жлоб — це хуліган, це Федя з фільму «Операция Ы». Але жлоб не блатарь, бо ті за своєю суттю — злочинці, вони набагато небезпечніші.
Клас інтелігенції конче має бути в суспільстві, були ж у часи Драгоманова такі осередки. Але повторюю: митцям не варто загравати з владою. Взагалі мистецтво має бути автономним і триматися поза політикою, тобто якусь притомну позицію мусить виробити. Я не прагну вихваляти свою життєву позицію, бо теж мав острах, що не зможу критикувати всіх у мистецтві. Є такі священні корови, суворі дядьки, які будуть позиватися зі мною, тож я зрозумів, що моя психіка не настільки сильна. Й одного дня мій терпець урвався — я припинив писати критичні статті, а лише аналітику. Бо не хочу нікому робити послуг — чи то про компліментарні речі йдеться, чи про жорстоку критику. Зрештою, я не маю можливості винайняти у разі чого хорошого адвоката. Тож арт-критиком був недовго, і хоч мене досі чомусь називають арт-критиком, та я мистецтвознавець.