Уроки життя
Чи маю я право називати людей жлобами? Не маю? Думаю, так говорять люди, які менше контактують із соціумом, ніж, наприклад, ті, що таки мають право так говорити. А з людьми треба говорити тією мовою, яку вони можуть зрозуміти. Тобто твій візаві тебе інакше не почує. Якщо на хамство відповідати інтелігентністю, це нічого не дасть. Жлобів треба леліяти і берегти, чи не так? Не можна нікого ображати, кажете? Я хочу називати речі своїми іменами. Без евфемізмів.
Найяскравіші індивідууми, які мали необережність проявляти хамство в стосунку до мене, розуміли, що відбувається, і припиняли так поводитися, коли я їм відповідав точно так само. Вони від мене не чекали такої реакції, а коли почули в широкому дуже спектрі, в набагато розгорнутішому, ніж був у них, то замовкали. Цей спосіб працює, але так людину від хамства не зцілити, цей хам не побіжить одразу в галерею шукати картину Матейка.
Мені інколи переповідають, як мої слухачі мене обговорюють, наприклад, в туалеті... «От підарас, під фанеру пайот!» А мені стає смішно, бо там фанерою і не пахло.
Фізик з лобзиком
Інтелігенцію знищили на цій території, їх відстрілювали, вивозили, і постраждала величезна кількість людей від наслідків такої політики партії. Навіть у гуртку для дітей, який я відвідував у далекому дитинстві, я тепер це розумію, сидів собі ніби звичайний дядечко, щось там лобзиком пиляв, а коли ти з ним поспілкувався, то дізнався, що він — фізик-ядерник. І він не просто так у Новому Роздолі жив, а його з Сибіру відправили сюди «на стройку вєка». І цей з вигляду простий чоловік нам, дітям, передавав свій інтелект. А тепер таких людей одиниці. За совка була велика концентрація інтелектуальних людей коло мене — так я це сьогодні розумію. Можливо, тому що був ще малий, щоб ходити на роботу, і по вулиці не вештався. Однак ще в час, коли я вступив до інституту, мені траплялися справді мудрі добрі люди.
Із незалежністю України відкрилися двері і ті, хто мав можливість, вальнули на Захід. І найбільше постраждала освітня платформа. Та не тільки на її рівні маємо втрати. Ми в своєму дворі кожен день з кимось перетинаємося, і раптом... ти чуєш, як дідусь робить зауваження малому, який іде і плює на стіну. Другий раз та дитина вже подумає, чи можна так робити, бо вона хоч щось та й зрозуміла. Цей старий чоловік у такий спосіб пояснює малому, що є такі речі, як самоповага і повага (хоча б до своєї скромної персони). Можливо, зауважень таких критично мало тепер, ніхто нікому не говорить їх. Образно кажучи, є пліснява, якщо її вчасно забрати, то нічого страшного не станеться. А коли ти її не забереш, то вона розростеться так, що потрібно буде штукатурку зривати й навіть валити будинок.
А я сяду у каділак
Наведу приклад музичного жлобства, розкажу про свого колєґу по цеху, який називається Дзідзьо. Шикарний проект, я допомагав йому в свій час, намагався внести трохи інтелігентності в тоту музику. Але хлопці вирішили, що їм цього не потрібно, і мене «скинули». Може, тому що я їм дійсно був чужий, мій підхід до музики теж. А може, причина була в них самих: вони створили жлобський продукт, і жлоби чи рогулі мають їх за своїх. От Дзідзьо знімає кліпи, куди вкинули величезні бабки, які вже навіть не грають ролі. Я навіть йому колись казав: «Чувак, якщо ти хочеш бути ближчим до народу, то не купуй кадилак, а їдь на «богдані» на концерти, сади в нього своїх фанів». Але він пішов іншим шляхом: заграла та жлобська жилка, тобто він себе позиціонує вище, ніж оті жлоби, а вони хочуть бути такими, як він! І це їх поєднує якраз. Мільйони переглядів у YouTube свідчать про те, що народ цей гурт цінує... але жлобам мало треба. Їм же не потрібен жоден розвиток, бо вони одну пісню можуть слухати роками. Тому в цього проекту є популярність — серед людей з освітою плюс-мінус ПТУ.