Безумовно, кількість людей, які цікавляться мистецтвом, обмежена, і далеко не всі, крім вузького кола фахівців, мають потребу відвідувати музеї, галереї й ознайомлюватися з експозиціями.
Мистецтво і культура — дуже багатогранні сфери, де не можна забороняти щось чи лобіювати, бо мистецтво складно нав’язати людям, від нього далеким. Понад те, ефект отримаємо зворотній: останній стане першим, витіснене на марґінеси — загримить по всіх усюдах, як панк-молебні Pussy Riot.
Атака на уми
А якщо поміркувати над причинами виникнення тих художників, які пропагують начебто соціальне мистецтво, протест, як, наприклад, Нікіта Кадан, який у своїх роботах піднімає питання про практику суспільного катування, і з мистецького поля автор переходить в культурно-соціальне, то такий художник має на меті спровокувати якомога більшу аудиторію. Хоча акціонізм як мистецький рух — феномен неоднозначний. Так Pussy Riot зробили медіа (між іншим, в журналі Art Ukraine півроку перед тим, як вибухнув скандал, було інтерв’ю із цією ще тоді маловідомою групою). Проте саме завдяки мас-медіа на повну розкрились соціальні проблеми: вся продажність судів, пресувальний апарат держави і її неоднозначні зв’язки з інститутом Церкви... Їхня комерціалізація і т. ін. Виходить так, що з допомогою четвертої влади сотворили кумира — шляхом медійної атаки перетворили невідомих людей в культових. Епоха Ван Ґоґа скінчилася, такого, як він, художника, схимника в медіа-просторі сьогодні нема.
Сучасний художник так чи інакше створює своє інформаційне поле. Звідки беруться анекдоти на кшталт: «Де ти був? У туалеті? А чому про це ні слова в Твіттері?!». Змінюється жаргон, соціальні мережі теж диктують свої правила. Інша річ, що від Pussy Riot залишиться? Відеоролик в YouTube? Сучасне мистецтво втрачає матеріальні ознаки, воно стає акціонізмом, радикальною атакою на масову свідомість, її стереотипи. Недаремно виникли поняття, слова на кшталт «жлободром», а вони мають своє емоційне наповнення і соціальний контекст. І без них, напевно, було б нудно жити. Бо на телебаченні жлободром зовсім не так виглядає, як у реальності. Взагалі, повсюдна медіакратія викликає у мене відчуття, що вона вже проникла в людську кров, і без цього сучасні люди вже жити не можуть. Тотальна документація, фотографування мобілкою, фіксація атрибутів кривляння на капоті дорогого авта — можна пояснити ж якось цей дивний потяг до транспарантизації свого життя. «Тут був Вася».
Популярний серед користувачів Інтернету скандальний перфоменс нашої групи Femen «Боже, царя гони» біля Храму Христа Спасителя має в собі нібито добру ідею, та ця ідея та акція не нова, а вторинна. Бурхливі 90-ті далися взнаки, і знов-таки, російські впливи: у 2000 році художник Олег Мавроматті здійснив мистецьку акцію саморозп’яття навпроти Храму Христа Спасителя. На його неприйнятну, з погляду російської православної Церкви, поведінку звернули увагу держоргани, кримінальна справа досі не закрита. Ось такі перегуки з інтервалом у понад 10 років.
Взагалі можна зробити висновок, що сталася дематеріалізація мистецтва, як застерігав французький філософ і архітектурний критик Поль Вірільо. Тепер це вже не мистецтво (на) поверхні, живопис у класичному його розумінні, а перфоменс, акція, дія. Тому і критерії оцінки сучасного мистецтва кардинально змінилися, стали іншими..
Чого прагне публіка? Вона полюбляє неідеальні прояви і форми, вади, хиби, потворності — це її завжди цікавить. В науці існує таке поняття, як депривація — психічний стан, коли людина впродовж тривалого часу не має змоги задовольняти достатньою мірою деякі свої основні (життєві) психічні потреби. Це може бути депривація ідентичності (або соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійної соціальної ролі, а також емоційна депривація — річ інтимніша, її перебіг теж складний, нерівний, породжує в людині хворобливі комплекси, а назовні з’являються різного типу субкультури. Україна має колосальний травматичний досвід депривації, неминучих втрат, і тому тут довго ще доведеться чекати на толерантне громадянське суспільство.
Депривація — це і процес, і результат, це культурний голод (і не тільки культурний).
«Нова хвиля»
Якщо говорити про культурну інвазію України, то прорив можливий, але потрібно позбутися пострадянського тягаря у формі, а також настроїв тотального протистояння — соціального, конфесійного, національного ворогування і конфліктів на цьому ґрунті — має настати епоха толерантності. Повільно і поступово заповнюються різні суспільні лакуни і вакууми, розвивається сучасне українське мистецтво, в Україні є вже не одне покоління талановитих художників, які мислять по-новому, і саме митці гідно презентують країну у світі.