Пікассо, ніж тому, хто глибоко вірить у Бога, але не розуміє, що таке розпис храму». Жлоб за визначенням не здатен створювати справжнє мистецтво. У нього і в мистецтві все виходить із префіксом недо-.
Художник зобов’язаний ставити діагноз суспільству і констатувати розвиток або ту чи іншу стадію хвороби. Бо жлобство — це хвороба.
Варвари
У культурно-мистецькому аспекті ми живемо у своєрідному мавпятнику / «абізьянніку», і завдання художників — зробити з мавп людей. Ось, наприклад, творчість Іллі Чічкана в цьому розрізі дуже актуальна. Би уявляєте, до нього навіть звертаються нинішні олігархи з проханням намалювати власну сім’ю в образах мавп. Їхній культурний та інтелектуальний рівень розвитку такий, що вони навіть не усвідомлюють того, що замовляють художникові пародію на самих себе.
На Заході триває загальний спад енергійності... А жлоб за своєю варварською природою — енергійний, і він подобається саме цією фонтануючою дикою енергією. І прийматимуть його або його творчість як об’єкт мистецтва лише до того моменту, доки він не зазіхне на право бути рівним з тими, хто за ним спостерігає і досліджує його. Щойно він зазіхне на це право, відразу ж буде чітко окреслена межа, за яку йому заходити не дозволять.
Мені здається, що рафінувати культуру набагато складніше, ніж її спрощувати, і в цьому я бачу особисту місію. Сприяти руйнуванню культурних засад і традицій не маю бажання, а тому на віддалі із задоволенням спостерігатиму, як за допомогою гумору та іронії мої колеги по мистецтву досліджуватимуть проблему жлобства.
Сергій Коляда. «Drunk moon», 2008 p.
Олексій Титаренко
Фото: Вадим Фелік
Олексій Титаренко — мистецтвознавець, арт-куратор.
Народився 1956 р. у м. Львові. Закінчив Київський державний художній інститут (1985). З 1999 р. — член Національної спілки художників України. Працював куратором Центру сучасного мистецтва «М 17» (2010—2013 p.). Основні кураторські проекти: «Міжнародна бієнале нефігуративного живопису» (Київ, 1998), у співавторстві — «Мистецтво України XX століття» (Київ, 1998—2000), «Віртуальний музей» (Київ, 2000), «Катакомби» (ЦСМ «Совіарт», Київ) та ін.
Телевізора у мене нема, тому я його і не дивлюся.
Політикою не цікавлюся, а побутового
жлобства намагаюся не помічати.
Тому говоритиму про жлобство з вузько
професійної позиції мистецтвознавця.
Про жлобство як категорію з лексикону снобів
Мені категорично не подобаються слова «жлоб» і «жлобство» в тому аспекті, в якому їх застосовують рафіновані, салонні, буржуазні пані, закопиливши губки і відвертаючи носик від тих або інших явищ у мистецтві та житті. Це слова — з лексикону снобів, у яких немає жодної життєвої сили. Жлобство, на їх думку, це те, що виходить за межі пристойності.
Одна з моїх колишніх дружин дуже обурювалася, коли я проводив багато часу з цими, на її думку, «непристойними» людьми, яких вона характеризувала подібними словами. А на мою думку, в мистецтві пристойності не буває.
Пристойне мистецтво прісне, нудне та антиемоційне. Я дуже не люблю вихолощені, імпотентські творіння, які створюють хлопчики і дівчатка «з пристойних сімей». У такому мистецтві немає нічого, крім їхніх амбіцій, понтів, холодного ремесла (і так далі).
Мистецтво — це не вміння малювати красиві картинки: у мистецтві мають бути кров, піт, сльози, відчай, щирість. Тому «пристойності» в сенсі звичаїв і «пристойність» як норма — особисто для мене — є категоріями швидше негативними, бо я завжди рвався у реальне життя, «непристойне» за своєю суттю.
Як на мій погляд, у снобському розумінні терміна «жлоб» дуже мало конструктивної енергії, воно за своєю суттю — руйнівне і негативне. Тому обмеженість вживання цього слова в лексиконі культурної людини матиме тільки позитивний аспект. Вживаючи це слово, ми множимо зло.
Водночас те, що сноби зазвичай називають «жлобством», особисто для мене може бути синонімом природного нерафінованого життя і разом з тим стати потужним творчим ґрунтом для культурних досліджень.
Про «міських»