А ще він ніколи не відмовлявся від спілкування з молодшими і початківцями. Я йому слав свої недруковані твори і завше отримував ґрунтовну рецензію.
Отже, на ту пору добрих українських письменників було у порівнянні з іншими європейськими літературами мало. Взагалі, за часів Союзу було проблематично знайти тексти багатьох авторів і прочитати, зате жадоба до читання відчувалася, і величезна, бо ж не було засилля телеканалів, як тепер, ще не мали Інтернету. Преса теж обмежувалася декількома серйозними виданнями, сьогодні — друкованої продукції багато — одноманітної, заполітизованої, низькоякісної. Тоді люди більше читали, книжки ж видавали 100-тисячними, а то й мільйонними накладами.
Моя перша книжка прози у 1990 році вийшла 65-тисячним накладом і швидко продалася. У 1992 році «Діви ночі» мали 40-тисячний наклад, а в 1995-му — 25-тисячний. А які наклади мали журнали! «Дзвін» — 150 тисяч!!!
Сьогодні ж більшості українців грошей на якісні книги не вистачає.
Жлоби-книгомани
Як жлоби купують книжки? Я колись крутився у колах книгоманів, ходив часто на книжкові базари, які, до речі, за совєтів діяли підпільно, часто в лісі. Там можна було почути таке: «Какого цвета у вас Дюма? Красного? Нет, мне нужно серого. Вы понимаете, нужно под тон...» І ось цей чоловік замовляє такого Дюма, як йому треба.
Пригадую ще одну історію. Купує чоловік книжки із серії «Бібліотека всесвітньої літератури», 200 томів — і всі книги в суперобкладинках. Потім тішиться: «А вы знаете, что я сделал? Я супера поснимал и расставил тома в порядке цветов радуги! Очень красиво смотрится! Советую вам!».
Та найгірше, що люди купували ті книжки і — не читали. Купували поетичні серії — для інтер’єру.
Серед книгоманів були також і свідомі українці. Дуже популярною була серія «Кращі зразки української дожовтневої літератури», де видали забутих українських письменників, про існування яких мало хто знав. Вона була розкішною не тільки зовні, а й всередині: Грицько Григоренко, Микола Чернявський, Дніпрова Чайка, Наталя Кобринська... оце заходиш до вітальні якогось щирого патріота і бачиш, що на полицях красується уся серія «Бібліотеки поета». А видно ж, що цей чоловік поезії точно не читає. Але була така мода. Якщо є «стєнка» (набір меблів), а там є книжкова шафа, то ж не гімном її заповнювати.
Книги як статусна річ і не більше.
Жлобство по-президентськи і проституція
Жлоб — це людина, яка хоче мати щось тому, що хоче це мати.
Він хоче мати ось такий от автомобіль, і велику хату, і недешевий одяг. А для чого йому це потрібно? Невідомо.
Ющенкові навіщось було потрібно стати президентом. Так само, як Януковичу. Про Кучму вже цього не скажеш... Його попросили, поставили. І він зіграв у цю велику гру, навіть не маючи великих шансів. А ті обидва того хотіли! Маю просте питання: для чого вони цього так прагнули? Що вони, бувши президентами, зробили доброго?
На пасіці роздивлятися, де матки, де трутні, можна і без того, щоб бути президентом. Після пасіки чоловік їде на роботу, щось там підписує, грамоту для Ківалова, для підрахуїв всяких... не читаючи, мабуть, що підписує. А зараз, як бачимо, роль проститутки — теж незле відіграє. Це інше покликання, це ж не покликання до великої політики.
Типові жлоби в політиці — це кнопкодави і прогульники. Прийшов один раз до Верховної Ради і більше його там не побачиш. Для чого тоді було йти туди? Для престижу.
Престиж — чудове слово, багатозначне, та бути народним депутатом — чи справді це в цій країні престижно?
Любіть по-русскі
Питання мови для так званого середньостатистичного українця не є аж настільки важливим. Для російськомовних українців такі проблеми теж не є відчутними, а от шовіністично налаштованим людям українські політики своїм мусоленням теми другої державної зробили справжній подарунок. Хоч таких обдарованих і небагато.
У побуті кожен розмовляє тією мовою, якою хоче, це нічого, зрештою, не змінює. Але на державному рівні мусить бути тільки українська.
Наприклад, в Ірландії нема поділу — англомовний ірландець чи кельтомовний. Письменників можна ділити на такі категорії, але громадян країни ніхто не ділить. Правда, ситуація із мовою в Ірландії ще гірша, ніж у нас.
Мова є визначальною для розвитку нації — і це однозначно, незважаючи на те, що є мови, спільні для кількох народів: австрійці, швейцарці і німці, скажімо. Та все-таки розподіл мов відбувається. Ті ж серби з хорватами раніше мали єдину мову, так і писалося: переклад із сербохорватської мови, тепер хорвати відділилися, ввійшли в Євросоюз і мова їхня стає поволі усе віддаленішою від сербської. Як і македонська від болгарської. Каталонська мова теж відрізняється від іспанської і каталонці боронять свої права, питання мови для них є важливим. А незабаром це вже буде незалежна країна.