Сказано, що всі, хто до того моменту не помруть, переміняться. Вони матимуть те тіло, яке їм було обіцяно ще при Воскресінні.
Оте тіло Адама, яке неможливо знищити, те, яке він і Єва втратили.
Володар життя (він же — любов) і є протилежним всьому, що є жлобством, прийшов сюди, щоб створити інше життя. То мав бути новий закон природи, завдяки якому зі світу жлобства можна потрапити до світу вічних цінностей. Він залишив нам таїнство. Козаки, між іншим, про нього знали. Це сповідь і покаяння. Що таке церква, куди ходили наші предки? Це приміщення, в якому за допомогою молитов готують священні дари, через які люди отримали б те, що не можуть по-іншому написати, пізнати і зрозуміти. Так у тебе і людей поруч відкриваються очі. Якщо протестантська церква побудована на діалозі, на аналізі священного писання і має власні досягнення, то це перевірений спосіб мислення лютеранців. А якщо ти виріс тут, то масштаби свого жлобства можеш осягнути і через причастя. Головне побачити не тільки чуже жлобство, а своє, рідне. Можна ридати і страждати, як Адам у печері, а можна спробувати себе змінити і не робити того, що робив раніше. Тільки це якраз досить погано вдається.
Якби нині Серафима Саровського спитали: «Дідусю, як у тебе тепер із гріхами?» Він би відповів, як усі святі: «Не поклав ще початку покаяння». А якби в нього поцікавитися: «А ти в Бога віриш?» То він би мовчки утік до лісу. Бо що це таке, коли святі живуть у печері? Це той самий Адам, який не виліз із печери. Вони роблять так само, як він. Ми ж із вами маємо дітей і не можемо втекти від них у ліс, нам не під силу такого масштабу боротьба. Тому залишається бути християнами тут і тепер. Але справді — бути. Якщо ми — козацького роду.
Стас Волязловський. «Желєзний порт — найкращий панк-курорт», 2010 р.
Стас Волязловський
Фото: ART Ua
Стас Волязловський — художник, графік, фотограф. Народився 1971 р. у м. Херсоні. Закінчив художню школу і курси художників-оформлювачів. Персональні виставки: «В ожидании снежного человека» (галерея СС/02, Херсон, 2003), «Текстиль» (галерея «Цех», Київ, 2006), «Стенгазеты» (галерея Ательє Карась, Київ, 2008), «Шансон-арт» (галерея Риджина, Москва, 2008) та ін. Групові виставки: «Сім» (Херсонський обласний художній музей ім. Шовкуненка, 2000), Міжнародний Конкурс екслібрисів і малої графіки (Музей карт, Мулінекс, Франція, 2001), «Малиновые Дятлы Форевер» (Кіноконцертний зал «Ілюзіон», Херсон, 2003), 14 Міжнародний Конкурс екслібрисів (бієнале, Сент-Ніклаас, Бельгія, 2003); «Книжковий обід» (Центр Сучасного Мистецтва при НАУКМА, Київ, 2008), Frieze Art Fair (Лондон, Великобританія, 2011 та ін. Інтернет-проект — «Дуп-арт» (2003) www.terra-futura.com. Лауреат премії ім. К. Малевича (2011). Роботи Волязловского мистецтвознавці зараховують до напрямку Art-Brut (сире мистецтво).
Про дитяче сприйняття жлобства
Жлоб і жлобство — настільки широкі поняття та явища, що їх складно охарактеризувати кількома словами.
Розпочну з того, що я народився і живу в місті Херсоні. Взагалі-то, до революції це було маленьке провінційне містечко зі значною кількістю єврейського населення. Після війни до нього ринули переселенці з сільської місцевості. Біля міста побудували величезний елеватор і його робітників, вихідців із навколишніх сіл, поселили в хрущовських п’ятиповерхівках. Ці люди почали облаштовуватися: розводити курей, будувати сараї, де поселили свиней, навколо яких літали величезні зелені мухи. Серед цих курей, свиней, мух і людей, одягнених в жахливі повстяні капці і фуфайки, минало моє сільсько-міське дитинство. Хоча в нашому будинку жили дві більш-менш нормальні сім’ї. Мої батьки, наприклад, курей не розводили і підсобного господарства не тримали.
У нас на першому поверсі були сусіди, які цінували кришталь — німецький, чеський... Тобто настільки високо цінували, що здмухували з нього пил і не знімали золоті етикетки-лейбочки. Мене, малого, здивувало те, що вони купили три однакові кришталеві попільнички і поставили їх у сервант, поруч із салатницями, цукерницями, келихами та іншим добром. Мама на те сказала: «Це жлобство!»