Українське суспільство взагалі є ілюстрацію відомого афоризму: історія вчить того, що вона нічого не вчить.
У Костомарова є праця «Богдан Хмельницький», де він описує Хмельниччину, зокрема, велетенські широкомасштабні єврейські погроми. Переможна хода козацької армії — це, крім всього іншого, погроми. І в Хмельницького були три принципові моменти: немає бути на його території жодного єврея, немає бути жодного єзуїта і жодного уніата. Ці категорії населення підлягали тотальному знищенню. Такі погані новини поширювалися зі Сходу на Захід, разом із самою армією, а єврейські родини покидали свої містечка. І їхні хронікери теж фіксували цей важкий для єврейства час. Костомаров, описуючи цей історичний період, цитує і єврейських хронікерів, акцентуючи увагу на тому, що на своїх возах євреї везли — книги. Цебто вози були перевантажені книгами.
Коли звідкись утікають українці, книги — це остання річ. Ніколи не чув, щоб у нас книги рятували.
Так, засновувалися університети, в еміграції — теж. Але це така есенційна річ — читати. І читати — то остання наша справа.
Верховний жрець жлобів
Сьогодні ми попали у великий занепад. І він для мене пов’язаний з найбільшим верховним жлобом України — з президентом. Бо він є зразком успішного жлобізму для багатьох українців. З нього пацани беруть приклад.
Тобто саме будучи агресивним, недорозвиненим, недалеким, з малою кількістю сірої речовини ти, виявляється, досягаєш найбільшого життєвого успіху. Для тебе створені золоті унітази і решта всього на світі. Хоча попередник нинішнього президента теж був не кращим від нього.
Хвороба прогресує навіть на цьому короткому історичному відтинку незалежної країни. Я не знаю, чи ми цього позбудемося, чи ні. І я боюся, що коли таки позбудемось, то ціною якихось жахливих жертв і ще не так скоро.
Підтвердилося те, що саме розумова відсталість і дебілізм стали вже панівними рисами всього суспільства. Те, що було екзотикою, якимось марґінесом, раптом стало вже першорядним. Я уточнюю: слово дебілізм ужив не як медичний термін, а як метафору.
Я проти насильства, але, може, це якраз той випадок, коли один снайперський постріл міг би країну і її суспільство порятувати. Тут є насправді абсолютно просте рішення. І не треба буде потім триста років розгрібати наслідки, а можна покласти край дуже швидко. Іншої такої мішені в мене немає (Сміється. — Упоряд.). В історії траплялися випадки, коли це було направду дієво.
Для чого потрібні письменники
Як письменник часто артикулюю якісь важливі, на мій погляд, речі і спостерігаю реакцію людей на сказане й написане. Так, я не проповідник і навіть якби був упевнений, що несу якесь добро, то, мабуть, моїм обов’язком було б працювати з тими, хто тих цінностей не розуміє, ставить дурні запитання, поширює якісь ідіотські версії, саме на них зосередитись. Я ж таки не маю певності, чи те, що роблю, на добро чи ні.
Думаю, що соціальна функція письменника — деструктивна. Руйнувати. Таким чином вивільняючи від чогось.
Письменники — як наставники чи проповідники, що несуть певні цінності, були триста років тому. В епоху Просвітництва вони теж працювали деструктивно, хоч вважали, що несуть у маси добро. Та вже XIX століття породило критичний реалізм, тобто знищення усталених підвалин... Тож письменник — то пес, який гавкає. Бернард Шоу сказав, що найближчий шлях до літературного успіху — це своїм твором образити якомога більшу кількість людей.
Духовність релігії
Колись повертався з Варшави в автобусі. Сидять поруч заробітчани й пиячать. Серед них, як виявилося, один інтелектуальний гастарбайтер, греко-католицький священик. Вони п’ють пляшку за пляшкою, а я змушений слухати їхні дурні розмови. Обговорювали вони поляків, серед фраз лунала часто така: у них, поляків, вища за нашу культура. «Так, так, вища». І тут хтось каже: «Але в нас — вища духовність!» І це священику дуже сподобалося. Духовність. А насправді, що ж то за слово таке, схрещення релігійності з культурою?
Тоді в нас справді високодуховний політикум. Глибоко символічно, що українські політики піарять свою появу в церквах. І це абсолютне жлобство. Тому що спілкування з Богом — це насправді інтимний процес. Якби я був протестантом, то б зараз зацитував рядки з Євангелія, де йдеться про те, що ти не смієш демонструвати свою релігійність, ти маєш добро робити, а не перетворювати віру в показний ритуал. Стосовно мене, то я не можу назвати себе, як деякі з них, християнином, бо обрав зручну мені формулу: я агностик. Тобто визнаю, що Бог, можливо, існує, але позаяк він виходить за межі людського пізнання, ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати його існування. Десь приблизно так.