— ці поняття я б розділив за територіальною ознакою. Бо слово «жлоб» на заході України менше вживають, а мають своє — рогуль. Натомість у Києві кажуть саме жлоб. А на Донеччині вже не жлоби чи рогулі, а таки братки. Маємо такий синонімний ряд: братани, жлоби і рогулі. Називати можна по-різному, а суть від того — в нашій ситуації — не змінюється. Бо хто такий жлоб? Це малоосвічена, нерозвинена в інтелектуальному плані людина, з поганим смаком... Карочє, жлоб. Хоч те саме стосується і рогулів, і братків.
Коли мені було 16 років, я жив у Львові, який на той час вважався аванґардовим містом, де було багато «продвинутої молоді». Серед цих людей були і російськомовні, і євреї, й інші розумні люди. Рогулів, як мені тоді здавалося, було менше, ніж тепер, жили вони у навколишніх селах переважно. Минуло років 15-20 — і всі люди, здатні мислити, повиїжджали зі Львова за кордон, до Києва чи ще кудись, а з усіх близьких усюд понаїздили рогулі... І з того часу Львів перетворювався помаленьку на столицю рогулів.
Рогульські пісні
У мої юнацькі роки ще не було української естради, яка з’явилася трохи згодом, а ми виховувалися на якісній фірмовій музиці з-за кордону, слухали польське радіо. І в той час уже відчували прояви рогулізму навколо, тож створили свій такий собі ку-клукс-клан: ми махрових рогулів знаходили і садили в окрему кімнату на 5-6 годин, і вмикали їм музику, фірмову, яку слухали самі. І в рогулів мізки плавилися від почутого. Отакі ми були жорстокі. Перевиховували силою, брутально. То було наше «наказаніє». Першим критерієм визначення рогуля для нас було те, яку музику він слухав. Рогуля одразу видно, я їх як відчував...
Рогулі не є, скажімо, тими, хто віддає перевагу фольклору чи етнічній музиці. Якби так було, то що тут скажеш — чудово! Низький їм від мене уклін! Однак рогулі полюбляють дешеву українську естраду, як-от: пісні Теодора Кукурузи. Це явний зразок рогулізму. Я б так і назвав: рогульські пісні. Низькопробна провінційна львівська естрада. Тоді я відкрито говорив про це, намагався боротися із цим явищем. А Сестричка Віка (Віка Врадій. — Упоряд.) мені допомагала протистояти навалі рогульської попси. Так, пісня «Мамо, я дурна» стала хітом, але не всі зрозуміли, що в ній є підтекст... Це були пісні про рогулів і для рогулів: «Не треба Стьопа... опа-опа». Якщо ви, люди, хочете цього, беріть — їжте! А люди тащилися від пісні. І рогулі її сприйняли на ура, за своїх вони сприймали і братів Гадюкіних. Але ці співаки виконували соціальну сатиру, а не якісь прості тексти.
Коли Кузьмінський став створювати іншу музику і відійшов від проекту братів Гадюкіних, то сказав: «Я не думав, що введу в оману таку велику кількість людей і стану своїм серед рогулів». Але тут має місце феномен: з одного боку, то був стьоб і для рогулів музика, а з другого — це була потужна субкультура. Такої групи не було, нема і не буде. Усе, що зараз створюють, «жалкоє подобіє» Гадюкіних. І навіть музика Олега Скрипки — начебто з тої опери, але то інше — панк і танці (хоч щось рогуляче там присутнє).
В Києві багато хто слухає шансон, але ті, хто полюбляє таку музику, не обов’язково є бандажами чи зеками. Їхній інтелект просто не дозволяє слухати іншу музику, вони її не розуміють. І слухають люди жлобську музику, яка їх ще більше озлоблює, більше того, подібних людей не цікавить те, що є щось краще. Їм цікаве щось просте й примітивне, пісні, побудовані на двох акордах.
Маю сказати, я не вірю, що є справді модна українська музика. Так, існує етнічна, фольклорна, а все інше — імітація, вторинне і рогуляче.
«Червона Рута»
Чому музичний фестиваль «Червона Рута» як національний проект вистрілив — бо радянська влада призвела до того, що якісна музика сиділа в андеґраунді. Вони були затиснуті в цій системі: Гадюкіни, «Кому вниз»... Фронтмен останніх Андрій Середа — дуже талановитий чоловік, і коли вони виступили на «Червоній Руті», то люди, зголоднілі за якісною музикою, просто шаленіли.
Якщо взяти до уваги феномен співака Андрія Миколайчука, то це була знов-таки сатира: «Піду втоплюся у річці глибокій»... Він втілився у переконливий образ, не рогульський, яскравий, і в тому було щось справді українське. Уявіть собі, в Тернополі сім днів по два концерти давали Гадюкіни, Сестричка Віка й Андрій Миколайчук, і люди йшли — сила-силенна! У них самосвідомість, національна свідомість пробуджувалася тоді. Старі, молоді прийшли з прапорами... За два дні пішла в рух вся каса «Народного Руху». Їли, спали весь час за їхні гроші. Але після того часу ми маємо іншу ситуацію — повна зневіра. Яка після поразки помаранчевих як ніколи посилилася.