«Мабуть, у вашій мові теж є радше сленгові окреслення людини малокультурної, низько освіченої і відсталої?» — допитувався я. Він знайшов таке слово: Hinterwaeldler -«той, що за лісами». Тобто провінційність передусім, із-за лісу, з якоїсь діри хтось виліз. Я потім намагався перевірити те слово на інших прикладах з тими, для кого німецька є рідною мовою. Питав: це правильно? І носії мови казали, що так, але слово архаїчне, з 50-х, коли в німецькому суспільстві існувало зневажливе ставлення міських мешканців до сільських. Але тепер, казали вони, сам факт, що ти походиш із села, не кидає на тебе тіні в товаристві міщан.
У нас — ні, непрестижно бути селянином. Тоді як світ західний перетворився на глобальне село: там ти не закинеш людині її походження. Постмодерне мислення давно визнало діалекти як цінні, не ганебні. І послуговуватися сільським діалектом — нормально, натомість у нас ще досі тікають із сіл... бо ганебно. Міські хлопці відвертаються від дівчат, бо ті — сільські б ички.
Хуторянська ментальність
Припустімо, що в українській національній ментальності є щось таке базове, що безумовно розквітло під тиском історичних обставин. І ми можемо взяти до уваги такий момент: у нас освічена верства як формувалася? З одного боку, радянська система забезпечила загальну освіченість для всіх, а з іншого боку, в такій системі дуже складно було стати особистістю. Відбувалася зрівнялівка. Таким чином було знівельовано освіченість як певну позитивну рису. Вона стала загальним надбанням, потім в етичному сенсі вона нічого не змінила на краще.
Ми ж потрапили в імперію Радянського Союзу, тому що не могли не потрапити, тому що це — ми.
Совок — це передусім прогинання. Особливо перед начальством. У той же час совок не пропустить жодної найменшої нагоди принизити когось, хто слабший від нього. Плазувати перед сильнішим і принижувати слабшого. Додам, що одна із іманентних ознак жлобства — це агресивність.
Колись мене здивував Євген Сверстюк своєю інтерпретацією вислову «Моя хата скраю». Він пояснив, що ця наша версія звідти, що й «Мій дім — моя фортеця». Такий вияв українського індивідуалізму і вільнодумства. А вислів треба розуміти як «я собі пан». Думаю, що Євген Сверстюк переінтерпретував. Так можуть говорити, на жаль, якраз хуторяни, і в них вільнодумства нема.
Українське суспільство взагалі є ілюстрацію відомого афоризму: історія вчить того, що вона нічого не вчить.
У Костомарова є праця «Богдан Хмельницький», де він описує Хмельниччину, зокрема, велетенські широкомасштабні єврейські погроми. Переможна хода козацької армії — це, крім всього іншого, погроми. І в Хмельницького були три принципові моменти: немає бути на його території жодного єврея, немає бути жодного єзуїта і жодного уніата. Ці категорії населення підлягали тотальному знищенню. Такі погані новини поширювалися зі Сходу на Захід, разом із самою армією, а єврейські родини покидали свої містечка. І їхні хронікери теж фіксували цей важкий для єврейства час. Костомаров, описуючи цей історичний період, цитує і єврейських хронікерів, акцентуючи увагу на тому, що на своїх возах євреї везли — книги. Цебто вози були перевантажені книгами.
Коли звідкись утікають українці, книги — це остання річ. Ніколи не чув, щоб у нас книги рятували.
Так, засновувалися університети, в еміграції — теж. Але це така есенційна річ — читати. І читати — то остання наша справа.
Верховний жрець жлобів
Сьогодні ми попали у великий занепад. І він для мене пов’язаний з найбільшим верховним жлобом України — з президентом. Бо він є зразком успішного жлобізму для багатьох українців. З нього пацани беруть приклад.
Тобто саме будучи агресивним, недорозвиненим, недалеким, з малою кількістю сірої речовини ти, виявляється, досягаєш найбільшого життєвого успіху. Для тебе створені золоті унітази і решта всього на світі. Хоча попередник нинішнього президента теж був не кращим від нього.
Хвороба прогресує навіть на цьому короткому історичному відтинку незалежної країни. Я не знаю, чи ми цього позбудемося, чи ні. І я боюся, що коли таки позбудемось, то ціною якихось жахливих жертв і ще не так скоро.
Підтвердилося те, що саме розумова відсталість і дебілізм стали вже панівними рисами всього суспільства. Те, що було екзотикою, якимось марґінесом, раптом стало вже першорядним. Я уточнюю: слово дебілізм ужив не як медичний термін, а як метафору.
Я проти насильства, але, може, це якраз той випадок, коли один снайперський постріл міг би країну і її суспільство порятувати. Тут є насправді абсолютно просте рішення. І не треба буде потім триста років розгрібати наслідки, а можна покласти край дуже швидко. Іншої такої мішені в мене немає (Сміється. — Упоряд.). В історії траплялися випадки, коли це було направду дієво.
Для чого потрібні письменники
Як письменник часто артикулюю якісь важливі, на мій погляд, речі і спостерігаю реакцію людей на сказане й написане. Так, я не проповідник і навіть якби був упевнений, що несу якесь добро, то, мабуть, моїм обов’язком було б працювати з тими, хто тих цінностей не розуміє, ставить дурні запитання, поширює якісь ідіотські версії, саме на них зосередитись. Я ж таки не маю певності, чи те, що роблю, на добро чи ні.
Думаю, що соціальна функція письменника — деструктивна. Руйнувати. Таким чином вивільняючи від чогось.
Письменники — як наставники чи проповідники, що несуть певні цінності, були триста років тому. В епоху Просвітництва вони теж працювали деструктивно, хоч вважали, що несуть у маси добро. Та вже XIX століття породило критичний реалізм, тобто знищення усталених підвалин... Тож письменник — то пес, який гавкає. Бернард Шоу сказав, що найближчий шлях до літературного успіху — це своїм твором образити якомога більшу кількість людей.
Духовність релігії
Колись повертався з Варшави в автобусі. Сидять поруч заробітчани й пиячать. Серед них, як виявилося, один інтелектуальний гастарбайтер, греко-католицький священик. Вони п’ють пляшку за пляшкою, а я змушений слухати їхні дурні розмови. Обговорювали вони поляків, серед фраз лунала часто така: у них, поляків, вища за нашу культура. «Так, так, вища». І тут хтось каже: «Але в нас — вища духовність!» І це священику дуже сподобалося. Духовність. А насправді, що ж то за слово таке, схрещення релігійності з культурою?
Тоді в нас справді високодуховний політикум. Глибоко символічно, що українські політики піарять свою появу в церквах. І це абсолютне жлобство. Тому що спілкування з Богом — це насправді інтимний процес. Якби я був протестантом, то б зараз зацитував рядки з Євангелія, де йдеться про те, що ти не смієш демонструвати свою релігійність, ти маєш добро робити, а не перетворювати віру в показний ритуал. Стосовно мене, то я не можу назвати себе, як деякі з них, християнином, бо обрав зручну мені формулу: я агностик. Тобто визнаю, що Бог, можливо, існує, але позаяк він виходить за межі людського пізнання, ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати його існування. Десь приблизно так.
У нас дохристиянські православні жерці, які взяли в руки духовну владу, беруть побори за якусь ритуальність, що має бути закритою і незрозумілою. У них давно немає етичних бар’єрів, їм можна, наприклад, кидатися мобільними телефонами в журналістів, які ставлять незручні питання. Це хіба не жлобізм?
Відома градація від протестантів до мусульман, від заможніших до бідніших країн, тобто простежується зв’язок між заможністю громадян і панівною релігією в країні. От тільки буддисти в цю систему не вписуються. Та якщо припустити, що буддизм не релігія, а одна із форм атеїзму, то тоді все в’яжеться. Найбільшої незалежності від Бога умоглядно вдалося досягнути протестантизму. Це — одна з наймолодших частин християнства, і в ній людська особистість має право голосу, це справді якби спілкування з Богом у формі діалогу. Католицизм теж проходив свої стадії реформування, відбувся в 1962 році другий Ватиканський собор, бо побачили що прогають сучасний світ і їм потрібні розумні реформи, обрали неотомізм — як дещо переглянуту філософію католицизму, розвернулися до багатьох проблем модерним чином. Православ’я цього не робило, лише його немосковська гілка в середовищі жорсткої конкуренції з католицизмом, справді бореться за виживання. Тобто настав час переглядати свої канони, лише мусульманство, наймолодша з релігій світу, досі до цього не дійшло. Коли депутати проголосували за заборону пропаганди гомосексуалізму, то в цей спосіб вказали, як виразники волі українського народу, на те, що українці мали б бути мусульманами, бо це ж і є найнижчий ступінь терпимості.