Дитинство моє минуло в індустріальному передмісті Донецька, серед фабричного маргінесу, естетики териконів та куряви метзаводів. Побутова культура, ідеологія життя, звички та цинізм довколишнього соціуму — кричуще дисонували з тим, чому вчили книжки та заповіді «Строітєля комунізму».
Завдяки батькам та книжкам я зростав абсолютно марсіанською дитиною серед нормальних, з тваринними рефлексами соціальної поведінки, однолітків, прекрасно адаптованих для існування в жлобському соціумі. Деколи я відчував себе наче П’єро, але, на щастя, все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Перманентні синці та розбитий ніс — справедлива ціна за відстоювання жаб’ячих прав не бути надутими через тростину, котів — не бігати з вереском та намащеною скипидаром дупою, а птахів — не бути радісно-холоднокровно застреленими з рогатки. Двостороння пневмонія — ніщо у порівнянні з муками кошеняти, що конає з прив’язаним до лапки тягарем в грудневій воді Кальміусу. Політ у кювет з вагона трамвая — закономірна розплата за намагання переконати шпану, що радянські люди не матюкаються показово-нагло в шляхетному товаристві.
Жлоби та жлобенята з добрий десяток років перемагали мене з розгромним результатом.
Дякувати батькам, книжкам та особистому досвіду, — я вчасно зрозумів, що добро має бути з кулаками.
Як це не смішно, навіть комсомол та заповіді «Строітєля комунізму», що тимчасово заміняли в УРСР 44 заповіді українського націоналіста та 10 Заповідей Господніх, штовхали мене в правильному напрямку. (Так само, як наявність лопати спонукає фермера до плідної праці;).
Завдяки дзюдо та ЗФП десь так років з 15-ти переважна більшість моїх конфліктних комунікацій з представниками жлобського світу вже не мала фатальних наслідків для організму. Останнім часом боротьба з побутовими проявами агресивного жлобства істотно полегшилася — поява мобільного зв’язку та набуте практикою життя вміння тверезо оцінити ситуацію періодично позбавляє можливості стати мертвим героєм. Деколи набагато ефективніше — з огляду на кінцевий результат — добитися приїзду наряду міліції, ніж пафосно отримати кілька дірок в печінці або в голові.
Та все ж за останні 30 років мого життя жлоби таки спромоглися зламати мені ніс, кілька ребер, підрихтувати всі передні зуби, злегка відбити легені та кілька разів на суцільний фарш розбити писок. У цьому є свій позитив, бо в останні роки я ризикую раціонально, а мої керамічно-полімерні зуби виглядають краще, ніж рідні 20 років тому. Я віддячував жлобам тією ж монетою, можна навіть сказати, що полював на них. І в складі дружини охорони природи (ДОП) вистежував браконьєрів по лісах і на річках, а в складі оперативного загону (03) ловив гопників і хуліганів, виховував на комсомольських зборах роти-батальйону-полку в далекій Монголії, бив головою об стіни та двері тамбурів, ламав носи, читав пафосні лекції про те, як треба і як не треба... Натомість жлоби товкли мене кувалдою по фанері, ногами по нирках, печінці та інших органах.
Природно, що з віком проблеми та конфлікти з жлобами набувають нових форм та змісту, іншого масштабу. Жлоби нахабно намахували мене у бізнесі, руйнували мої плани та проекти. На моїх очах рогулі та жлоби змінювали хід історії, позбавляли моїх дітей перспективи жити в розвиненій країні. Колись вони приходили до мене в трєніках та з бейсбольними бітами, потім — у костюмах та в погонах з різнокольоровими ксівами, гноїли мої вантажі на митниці, виснажували перевірками та отриманням дозволів, відкривали липові кримінальні справи, розводили на хабарі... Вони нарізали криві різьби, гнали брак, крали та капарили замість того, щоб сумлінно працювати за адекватну винагороду. Жлоби вдало маскувалися під друзів та партнерів, приятелів по зброї, лідерів нації...
Врешті-решт, на моїх очах жлоби побудували ідеальну для себе державу, в якій людині з нормальними соціальними рефлексами жити огидно, сумно та майже неможливо. Історія моєї особистої боротьби та співіснування з цими істотами — мікровіддзеркалення тисячолітньої історії війни людства зі жлобством.
Періодично в мене опускалися руки, депресивна нудьга душила від розуміння того, що в цьому герці я — навіть не Давид проти Голіафа, радите — позитивний равлик проти зграї тиранозаврів, що затопчуть, навіть не відчувши фізичного спротиву.
Результатом цього досвіду стало розуміння того, що навіть тисячі життів однієї особистості не стане, щоб обмежити в можливості гадити мільйони жлобів, перевиховати мільйони рогулів, зробити десятки необхідних атентатів...
Чесно зароблених особистими зусиллями та компетенціями капіталів не вистачить, щоб видати всі необхідні книжки, відкрити необхідну кількість бібліотек та клубів однодумців, зняти сотні фільмів, заснувати хоча б один правдивий університет... Одними грудьми не закриєш тисячі амбразур. Навіть дітей, які виростуть громадянами, а не жлобами, рогулями, «жителями», — не вийде більше, ніж кілька... Без кристалізації антижлобського середовища, яке зможе, як колись протестантизм, відповісти на сучасні виклики жлобства, без конструктивного об’єднання зусиль справжніх, а не квазігромадян, перемоги над жлобами не вийде. Кристалізація неможлива без спільних справ, спільних досягнень на різних фронтах, без комунікації наживо, а не в соцмережах.
Кілька років тому розуміння цих простих істин призвело до створення Кузні в селі Уніж, що в Дністровському каньйоні на Івано-Франківщині.
Історія людства свідчить, що віра без чину — мертва, а ефективна спільнота, об’єднана практикою, а не тільки сповідуванням певної ідеології, не можлива без сакральних місць, без випробувань спільною роботою-війною-екстрімом-жертвою.
Кузня в наших мріях — синтез найкращого з того, чим збагатили людство провідні світові релігії та ідеології суспільного життя. За організаційною формою це — компіляція досвіду вишкільних та скаутських таборів, Пласту, кібуців, лицарських орденів — і не тільки, але з урахуванням сучасних реалій та в об’єктивному компромісі з нашими можливостями.
Кузня — це Місто Сонця, але не на папері, бо ми будуємо його з каміння, дерева, цегли своїми руками.
Кузня — не тільки спортзал, бібліотека, сад-город, ферма, кампус, найбільша сільська сцена в країні, простір для фестивалів, таборів, семінарів.
Уніж — це:
— місце зустрічей та комунікацій однодумців з усіх регіонів України і не тільки;
— мекка соціал-перфекціонізму, храм волонтерства;
— спільнота людей з високим рівнем інтелекту, соціально активних та позитивно-успішних, романтиків, які мають ясну голову та гаряче серце;
— культ освіти, професійності, самовдосконалення, позитивного успіху як похідної від важкої праці та творення в будь-яких проявах відповідальності, мужності, служіння суспільству, ефективності та екологічності;
— територія, на якій відроджується довіра. Місце, де в реальних справах та комунікаціях кристалізується та виростає спільнота, яка радикально змінить долю своєї країни.
І головне, що нас об’єднує, — практика, а не задекларована готовність безкорисної жертви на користь суспільства.
Жлобам, рогулям та більшості «жителів» — не зрозуміти, для чого правдивий професор з сотні найкращих дослідників України, видатний тренер, що виховує чемпіонів, топ-менеджери відомих компаній та лідери рок-гуртів тягають каміння, риють траншеї та чергують на кухні пліч-о-пліч зі студентами.
Десятки разів я чув від представників жлобкуватої націонал-інтелігенції, що Уніж — це лопата, це ні про що, це — абсурдна забавка, дурний пафос... Можна ж збиратися на конференціях, в клубах, створювати спільноти та протестувати в соцмережах, а не витрачати гроші на бензин та квитки, а час — на те, щоб дістатися до Унежа... Мовляв, ефективніше і дешевше в усіх сенсах провести конференцію-лекцію-збіговисько в столиці. Бажано з фуршетом та музиками за гроші діаспори.