Кузня для кожного — майже стовідсотково правдивий тест на особисту враженість жлобством та на готовність до боротьби з ним. Тут, як у війську, монастирі, підводному човні або за гратами, не сховаєш правди (на відміну від соцмереж).
П’ять років ми відбирали серед відомих та соціально успішних людей тих, хто зможе бути прикладом та орієнтиром для молоді, яка має шанс стати майбутньою національною елітою.
Віднедавна припинили запрошувати спікерів та коучерів, які в попередні візити не продемонстрували бажання та здатності надихнути молодь на конструктивну працю власним прикладом. Не наш формат, бо ми шукаємо та намагаємося виховувати справжніх позитивних лідерів та бійців антижлобського фронту.
Практика п’яти років проекту свідчить: Кузня збирає інтелектуально розвинені, соціально-активні особистості, які не отруєні жлобством, які відчувають правдивість проекту навіть на інтуїтивно-емоційному рівні, відчувають потребу в живому та концентрованому в просторі спілкуванні з такими, як самі, отримують фан і драйв від процесів розбудови Міста. Від самої можливості реалізувати в ньому свої проекти.
Ключ-замок, фермент-субстрат. Жодна деталізація-формалізація-обґрунтування доцільності, агітація, аргументація не навчать отримувати задоволення від волонтерства та комунікацій з розумними і щирими людьми. (А намагатися пояснити жлобам, що таке Кузня, — все одно, що вчити свиней танцювати — непродуктивно та дратує тварин).
З іншого боку, першим теплокровним пощастило, що жлоби-динозаври не спромоглися оцінити небезпеки прийдешніх викликів;)
Іван Семесюк. «Пацанська екзистенція», 2008 р.
Олександра Коваль
Фото з особистого архіву
Олександра Коваль — громадська діячка. Засновниця і президент ГО «Форум видавців». Народилася 1957 р. у м. Львові. Закінчила Львівський лісотехнічний інститут (1979), де впродовж 1980—89 pp. була у складі науковців, які працювали над розробкою систем очищення повітря та енергоощадних технологій. У 1986—88 pp. — співзасновниця і працівниця кооперативу «Аерос» (Львів), який займався проектуванням і випуском аеростатичної техніки для метеорології та реклами. Керувала видавничим відділом Львівського обласного Фонду культури; була заступником головного редактора львівського видавництва «Фенікс», очолювала видавництво Львівської обласної організації Товариства української мови ім. Шевченка «Просвіта». Співзасновниця Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. З 1994 р. — ініціатор та організатор «Форуму видавців у Львові», всеукраїнського конкурсу і фестивалю дитячого читання «Книгоманія» (з 2002 p.), благодійної акції «Подаруй дитині книжку» — збір книжок для дитячих будинків, інтернатів, сільських бібліотек (з 2006 p.), Львівського дитячого фестивалю (з 2007 p.). Неодноразово представляла українські видавництва й авторів на міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті, Варшаві, Москві, Ляйпцигу. Авторка численних статей в ЗМІ про український книжковий ринок, підтримку та розвиток читання.
Їх багато, і вони скрізь
Якщо не виходити з помешкання, викинути телевізор, а на фейсбуці відстежувати появу лише розумних думок і фоток своїх друзів «на фоні», щоб лайкнути їх чимшвидше, — життя видається рожевим. Але відразу за порогом приватного простору починається жлобська територія.
Затято намагаюся переконати адміністрацію «Білли» (мережа супермаркетів. — Упоряд.)в тому, що: 1) ціни мають бути на продуктах, а не десь на вітрині; 2) прострочені продукти потрібно прибирати відразу, як закінчився термін дії (в Польщі, до речі, це роблять уже напередодні або навіть за кілька днів), а не розпихатинесвіжі продукти між свіжими — раптом хтось не помітить; 3) черга до кас має бути єдиною, інакше тільки лайка і штовханина, де перемагає сильніший. Не розуміють. Не подобається — йди в інший супермаркет.
Виховую таксистів, мовляв, небезпечно читати sms, виїжджаючи на зустрічну чи намагаючись на повній швидкості проскочити на жовте. Повне фіаско: ВСІтак роблять. Чи намагаюся переконати диспетчера таксі, що відповідь: «Нєт машинкі в вашем районе» для служби таксі неприйнятна, вони просто мають повідомити, за скільки хвилин вона може приїхати або ж передати замовлення іншій компанії. Інакше слід повернути ліцензію. «Викликайте інше таксі!» — вся відповідь.
Вистоюю в чергах до всіх офіційних дверей. Навіть якщо тобі призначено, чиновник в кабінеті може або зайнятися в цей час іншими справами, або забути про зустріч і кудись піти, або його можуть викликати «в Кабмін». Але ж наша зустріч запланована! Хіба не можна було все інше якось посунути, а якщо вже ніяк — то попередити, що зустріч скасовується (чи пересувається)? Ні, такі дії не передбачені регламентом установ та кодексом чиновників і держслужбовців. Не подобається — знайдіть собі інших чиновників.
Пишу листи до адміністрації банків, пропоную, щоб керівник кожного відділення був зобов’язаний подбати про те, аби розчистили лід уздовж фасаду і позбивали його з даху. Банківських відділень в Україні багато, було б значно чистіше. Пишу ректорам престижних вишів: попросіть студентів і молодих викладачів, щоб прибрали навколо. Самі не падатимете, і перехожим буде спокійно, нехай знають, що університет дбає про них. Ні, кажуть, студентам «положено» гризти граніт науки, а лід колоти — справа муніципальної служби. А якщо вона не чистить, будемо її критикувати, а самі падатимемо і ламатимемо собі все, аж до останньої кісточки. Але ж може бути геть по-іншому! Та якби ще приєдналися власники МАФів, продуктових крамниць, супермаркетів і розважальних центрів, працівники легальних і нелегальних паркінгів? Приватні нотаріуси, лабораторії і клініки? Ніде більше, тільки при вході, щоби клієнти, які несуть їм свої грошенята, таки дійшли, не переламавши ніг і не повибивавши зубів. Але для цього і студенти, і клієнти, і пацієнти повинні також щось сказати, наприклад: «Дайте мені лопату, я почищу сніг біля вашої аптеки».
Це приклади побутового жлобства нижчого ґатунку: двірник, сантехнік, листоноша, міліціонер, продавець, податківець, клерк, учитель, лікар, директор, ректор, міністр — у якийсь момент починають розуміти, що вони у певних питаннях є останньою інстанцією і що без їхньої доброї волі трубу не викопають і не закопають. І якщо в них від почуття своєї всесильності і влади з’являється блиск в очах — оце і є стовідсотковий жлоб. Є, щоправда, й такі, що свідомо йдуть «виховувати» дітей в садок чи доглядати за хворими, чи видавати довідки — лише для того, щоб отримувати постійний допінг від того, що вони керують — якщо не світом, то цією його частиною, і що від них залежить доля — якщо не людства, то якоїсь окремо взятої його часточки; вони насолоджуються, спостерігаючи, як ця людинка, ця порошинка, цей прах під ногами буде спочатку вимагати, погрожувати, потім — просити, благати, — і все одно нічого не доб’ється. Але це вже не жлоби, а якісь покручі поза межами добра і зла, це зомбі, яких щоразу більшає поміж нас.
Звідки вони взялися
Лихварі й торговці в Храмі, котрих прогнав Ісус, чи не вони були першими жлобами нашої ери? Їм було байдуже, що своєю зажерливістю вони зневажають не тільки людей, а й слово Боже; всі нарікали, страждали і терпіли, аж доки Він не вигнав торговців з Храму.
Фарисеї, які таємно домовлялися між собою про неписані правила, а тоді вимагали, щоб їх ставили понад Законом? Юда, що начебто зрадив Ісуса, аби той міг виконати свою місію, чи не був він тим жлобом, який хотів бути рівним Богові? Але — їх засуджують, тоді як теперішні лихварі, іуди й фарисеї почуваються цілком добре і, здається, не бояться ні людського гніву, ні Божої кари.