Ми довго обговорювали, що має бути і як, і зрозуміли, що ці світлини потребують тексту. Тож здійснили опитування, і серед питань було таке: що стало причиною вашого переїзду до Києва? І ось одна дівчина розповідає: «Прієхала к сваєму мужчінє, коли мені було 13 років». — «А скільки років було вашому мужчінє?» — «45». Ще були запитання: як ви уявляєте «жіноче щастя»? А чи є у вас мужчина, який допомагає вам грошима? Яка ваша остання прочитана книжка? І тут був ступор, як правило. Вони починали згадувати щось на кшталт «Записок диявола» і т. ін. Так ось...
Маша Єфросиніна брати участь у нашому проекті відмовилася. Ми зателефонували Наталці Розинській, вона на той час зустрічалась із швецьким бароном... І вона питає: А депутати будуть? Я їй відповідаю: «У нас цілий список депутатів». «Тоді надішліть його мені, я подивлюся». «Добре. Але в нас умова: ми фотографуємо на ліжку». «Ні. Я на ліжку зніматись не буду. Я не така». (Сміється. — Упоряд.)Як міг, Наталці пояснював, мовляв, у цьому полягає концепція, і що можна просто сидіти на ліжку, та ж нічого страшного в тому нема... Вона відмовилася, на відміну від Смородіної, яка позувала з неабияким шалом.
Словом, то був проект про нелегку жіночу долю... Найбільше вразила стриптизерка. В неї напередодні якраз був виступ перед масовою публікою. І ми приїхали подивитися на неї в домашніх умовах, у кімнаті, на площі Шевченка. Вона жила з повією, яка категорично відмовилась брати участь у зйомках. А стриптизерка після фотосесії зізналася: «Вікторе, я ще проституцією займаюся...» — «Тобто,» — перепитую. «Ну, в мене є 5 постійних клієнтів...» Треба визнати, з вигляду дівчина — негарна. Маю на увазі обличчя. Бо на фотографіях погодилася показати не все лице. Зате життєві плани в неї красиві: «Я скоро поїду в Емірати». — «Навіщо?» — «Бо там можна заробити більше». І я запитую нарешті: «Яка в тебе мрія?» — «Салон». — «Який салон?» — «Як який?.. По нарощуванню нігтів». Що тут скажеш, типова історія собаки Павлова. Так ці дівчата і живуть.
А взагалі, за мелодраматичними історіями далеко ходити не треба. Сьогодні неждано зустрілася мені одна близька знайома. Виглядала нещасною і напівживою. Я запитав у неї: «Що сталося?» — «Петро від мене йде...» — «Що насправді сталося? Хтось же у цьому винен, мабуть». «Ні, в нього нікого нема. Він переживає якусь внутрішню кризу. Хоче почати нове життя. Сказав, що я йому більше не потрібна». — «І що?» — «І сказав мені: Пошла вон». Я здивувався, бо досі вважав, що у цій сім’ї все гаразд, як завжди, бо то була справді ідеальна пара. Дітей у них нема, але вони прожили шість років разом. Вона ще молода жінка, почала жити з цим чоловіком у 23 роки, все в них добре складалося. І ось він її так некрасиво залишає. Що б там не було, розумний чоловік зі своєю дружиною так повестися не має морального права. Міг же він якось по-іншому сказати, мовляв, поживімо трохи окремо... А в неї нікого більше нема, вона ледве не прислугою йому була. Тепер він і бізнес продає. Вона ж залишається ні з чим. Ось таке воно, справжнє жлобство у стосунках між чоловіком і жінкою.
Сергій Коляда. «Анекдот», 2013 р.
Лесь Подерв’янський
Фото з особистого архіву
Лесь Подерв’янський — художник, письменник, драматург. Народився 1952 р. у м. Києві. Закінчив Київський художній інститут, факультет живопису, монументальне відділення (1976), відтоді взяв участь у понад сотні виставок у різних країнах світу. Картини зберігаються в музеях і приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Німеччини, США, Ізраїлю, Швеції та ін. Починаючи з 1970-х і дотепер пише п’єси, найвідоміші з яких «Блєск і ніщета підарасів», «Васіліса Єгоровна та мужичкі», «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Кацапи», «Павлік Морозов. Епічна трагедія», «Сноби». Книги: «Герой нашого часу: П’єси» (2001, 2006), «Король Літр» (2006, 2010), «Рух життя, або Динамо» (2010) та ін. Нагороди: премія «Київська Пектораль» за сценографію вистави «Оргія» (1993) і за найкращу виставу року — «Постріл в осінньому саду» (1995); Міжнародного театрального фестивалю «Kintakt-95» та ін. Разом із режисером Андрієм Крітенком заснував театр «КРОТ» (Київський Революційний Охуєнний Театр). Вистави за п’єсами Подерв’янського збирають аншлаги по Україні.
Хто такі жлоби
Коли людина стає жлобом? Коли її «витягнути» з її ж органічного середовища. Якщо цей чоловік усе життя провів у селі, длубався в землі, то можна, наприклад, сказати, що це — симпатичний дикун. І він не є жлобом. А якщо цей дядько раптом стає начальником... овощної бази — ну то ще так... А коли президентом або народним депутатом — то він вже опиняється не на своєму місці. І тоді тут відбувається дуже багато цікавого.
У мене є хата в селі, в Полтавській області, я знаю односельчан, вони — нормальні люди. Не такі, як ми, та насправді так і має бути. Якщо б їх перетягти в Київ, де б вони зробилися начальниками, ці мої симпатичні друзі тоді таки стануть жлобами.
Бо коли селянина пересаджують у міський ґрунт — із ним щось відбувається... і він вже не знає, хто він. От звідки ноги ростуть.
Той же Яник — якби він був завгаром, я б випив із ним «водкі» і ми обидва отримали б задоволення.
Зразу ж спадає на думку індійська система каст. Питання повисає в повітрі. У нас немає каст, крім касти жлобів. Якщо детально все розібрати, бачимо: касти управлінської еліти немає, касти воїнів — теж (ті ж самі жлоби без традицій і честі) і т. д. Залишаються шудри й ачхут, або нєпрікасаємиє, які і є ті ж самі жлоби і в нас сидять на жирних місцях. Тому ця вся ідеальна індійська хуйня нам не підходить.
Розмірковуючи так, приходиш до сумного висновку, що жлоби — практично всі. Крім тебе, твоїх друзів і друзів твоїх друзів.
Чи є цьому (жлобству) достойна альтернатива?
Жлоб — це істота з тваринними звичками, які мають відповідне походження...
Інстинкти — зазвичай дикі. Але зовсім без інстинктів — не можна. Бо від них залежить виживання. І тіло, і дух, й еволюція...
Але людина відрізняється від тварини тим, що є ще культурний шар. Він у всіх тоненький. Якщо пошкребти — в певних екстремальних ситуаціях — він зникає навіть. Присутність цього культурного шару — визначальна: або він є, або нема. Хоч він заважає, як атавізм, тим, у кого є.
Чому жлоб любить бухать? Тому що йому страшно залишитися наодинці зі своїми думками, яких у нього нема. Цей дискомфортний стан він глушить роботою, а після роботи — телевізором і водкою. А якщо телевізор зламався, а водка закінчилася, він відчуває, що наступає піздєц.
Жлобство в мистецтві —
для мене тісно межує з поняттям бездарності. Яскравий приклад — Нікас Сафронов. Навіть кітчем назвати те, що він робить, — не можна.
Тому що кітч — це стиль, це високе мистецтво.
Стиль не може бути хорошим або поганим. Він може подобатися або не подобатися, тому про нього тут не йдеться.
Тобто критерій простий: усе бездарне автоматично — жлобське. Тут ми впритул підбираємося до такої хуйні, як «гламур». Ця пошесть повзе і поширюється на країни третього світу, тобто і на нас також. Для неї тут ідеальний ґрунт.
Адже гламур — це глянець, «плакіровка», брехня, життя, якого насправді немає. Гламуру, по суті, тому й не існує. Це — те, чого нема, фальш.
По суті, гламур і є ідеал жлоба, і це природно. За своєю природою корявий жлоб тягнеться до всього прилизаного, протилежності притягуються: тепле-холодне, сухе-мокре, інь-янь...
Жлоб як клас
Карл Маркс у цій країні наїбнувся мідним тазом і його теорія не спрацювала.
Примітивно пояснити то можна так: є класи, бідні не люблять багатих, багаті — бідних. Оскільки ця країна специфічна, в тому що жлоби пронизують її наскрізь, то в ній усе по-іншому. Бо бідний жлоб і багатий жлоб — це одне і те ж, у них немає внутрішнього антагонізму. Інакше бідні жлоби не голосували б за багатих жлобів.
Адже бідний жлоб не може проголосувати за такого ж бідного інтелігента. Жлоб йому ближчий — це ж його каста. Причому бідний жлоб завжди хоче бути багатим жлобом.