Виживання коштом іншого? Звісно. Як будь-яке інше виживання. В описі людської поведінки я є прихильником біхевіористично-гепггальтових поглядів, і бачу мало підстав для оспівування духовності як виняткової рушійної сили. Зате бачу менш романтичні, але чесні механізми групової поведінки.
Піна культури
Чим людська спільнота відрізняється від поведінки тварин? За Аристотелем, людина — це політична тварина. У живій природі існує домінування одних видів над іншими, контроль за територією, тобто те, що є базовим. Якщо ми говоритимемо про жлобство як природне явище, то змушені ставити його в етіологічний контекст.
Коли ви спускаєтеся в льохи чи навіть у підземні переходи, то не можете конкурувати зі щурами, які там живуть. Бо це їхній рівень. Ви там програєте змагання за життєвий простір. Бо живете на вищому рівні.
Жлоб живе на своєму посередньому рівні, і він інстинктивно об’єднаний в боротьбі за виживання. Агресивний настільки, наскільки це допомагає виживанню групи. Культурне нашарування тут є, власне, тільки нашаруванням.
Культура — як піна на пиві. А людина — це все, що під цією піною.
Ми можемо зверхньо дивитися на піну й думати, яке ж воно, пиво, біле і з пухирцями, а насправді воно жовте і з бульбашками. Тож якщо ви хочете зрозуміти людину і її поведінку, маєте її побачити справжньою, випити це знання до дна. Воно непривабливе, неетичне і неполіткоректне. Та хто, як не політтехнологи, у цьому мають змогу щоразу під час виборчих кампаній переконуватися.
Якщо ви хочете зрозуміти і спрогнозувати поведінку людини, то сходіть в зоопарк. Там по обидва боки клітки те саме.
Інтонації і конотації
Я не можу вживати слова «добре» чи «погано», бо це — оцінкові судження.
Те, що мене і вас особисто не зачепило, може бути поганим лише теоретично. Не можу я з особистих мотивів ненавидіти Чингізхана, Наполеона чи Гітлера, бо ніколи їх не бачив. А всі ідеологічні емоції — результат навіювань.
З плином часу покоління втрачає суб’єктивне ставлення до історичних персонажів, і зникає весь щирий драматизм — заступається мавпуванням. До Наполеона було захоплення Францією, у тому числі з боку Росії, потім ненависть, потім знову така любов, що довелося захищати російську мову від галоманів, бо все дворянство відмовлялося плекати «кухаркин язик». Після війни 1812 року французькі солдати, тікаючи, жебрали у селян і подарували російській мові слово «шаромижнік», тобто шер амі, що означає «любий друже». Хороші слова, як божества старих вірувань, ставали лайливими, лайливі — хорошими.
Маю підозру, що й слово «жлоб» колись було не настільки образливе, як сьогодні. Це оцінкове слово, тому воно навряд чи має багато шансів комусь подобатися. Так само є ж якісь конотації і в слова «хуй», чи воно китайське, уйгурське чи татарське за походженням... Якими емоційно-експресивними конотаціями й інтонаціями мовець слово наділить, таким воно й буде.
Образити людину словом нескладно. Але треба враховувати, що ображаємо ми тих, кого підсвідомо вважаємо своїми проекціями. Образа — мазохістичний чин. На рівні свідомому думаємо, що ображаємо іншого. Однак, оскільки ми емоційно можемо наповнити цю образу лише тим, що є в нас самих, — ми звертаємося насправді до своєї темної частини.
Якби вам жлоб урятував життя, то як би ви до нього після цього ставилися? Звісно, тоді б ви його жлобом не називали... Чи назвали б? От тут і починається когнітивний дисонанс (Сміється. — Упоряд.).
Вогнепальне слово
Слова, звісно, мають у собі якісь енергетичні ядра, але сильне перебільшення — що вони впливають на людей у якийсь містичний спосіб.
Я не вірю в «магію» слова. Я вірю лише в те, що працює на практиці. Категорія віри — це до церкви.
Є вплив слова, сильний або слабкий. Якщо сила справді є, то її можна висловити. Але тут не про чари йдеться, а про вплив, про резонанс. Слово як патрон. Калібр кулі, довжина гільзи, величина порохового заряду. Але є обмеження. Ви не можете з пістолета здійснити снайперський постріл на кілометрову відстань. А посполиті наші культурники, щойно почують, що добрим словом і пістолетом можна зробити значно більше, ніж добрим словом, то одразу в сльози: «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!».
Жінки краще від чоловіків знають, як користуватися словами. Чоловічі слова завжди мають для жінки або прикладне значення, або ніякого. У цьому сенсі жіночі моделі виживання ефективніші. Чоловік здебільшого силкується наділити свої слова якимось узагальнено-метафізичним значенням, щоб не відповідати за них персонально, а приплести до цього вищі сили (Сміється. — Упоряд.).
Кпити з себе
Усвідомлюю, що в моєму світосприйнятті є професійна деформація, апперцепція. Певний психологічний самозахист, який передбачає і систематизує засадничу безглуздість людської поведінки. Але у всьому цьому драматизмі можна і треба побачити кумедне.
Почуття гумору — ознака психічного здоров’я. Всі дурниці і злочини робляться з поважним виразом облич.
Гумор — дуже важливий чинник самозахисту. Якщо ми з чогось кпимо, то це означає, що частка цього є в нас самих. І ми це явище розуміємо. Коли ми з когось сміємося, то маємо розуміти, що сміємося з себе в цій людині. Зі зрозумілого. Я не сприймаю жартів тих народів, про які нічого не знаю.
Не можу сказати, що мене щось особливо дратує чи дивує в людях. Те саме стосується і жлобів чи жлобства. Не бачу особливих підстав захоплюватися людьми і людством чи терпнути від розпачу. Тому замінюю абстрактні любов і паніку спробами конкретного розуміння і дій. Іноді вони успішні.
Однак існують такі явища, де залежно від наративу, від спостерігача можна бачити зовсім різні речі. Скажімо, отримуєш задоволення зі споглядання квітки. І нам же хтось розповів, що побачене потрібно сприймати саме як красиве, позитивне. Колись у Франції квітками картоплі прикрашали дамські капелюшки. А в іншого якогось племені погляд протилежний: смачненькі хробаки, які живуть у корінні гарної квітки, значно миліші, ніж сама квітка з її смородом, цікавим лише комахам.
Людська поведінка завжди є лише поведінкою, в ній нема чогось однозначно пріоритетного. Можна з усього скористатися. А стратегія вибудовується з того, що щось або приносить тобі, або мінімізує збитки. Друге легше перевіряти, але ним важче пишатися і вихвалятися.
Ми досі не можемо вибрати між красивим і корисним, тому нюхаємо і жеремо все підряд. А потім дивуємося, звідкіля це розвелося стільки жлобів.
Світопатія
Ми існуємо в суспільстві, яке завершило етап народотворення, але політичною нацією ще не стало. Українське суспільство завжди було ментально вразливим, хворобливим, а нині стало просто хворим. Щось схоже на «мозаїчну психопатію». Жлобство — один із симптомів. Байдужість, брутальність, брехливість, неможливість підтримувати стосунки і т. д.
Суспільство в своєму теперішньому вигляді взагалі хворе явище. Лао-цзи в «Дао де Дзин» писав: «Нехай селища будуть маленькими, а кількість мешканців в них нечисленною... І хай вони зранку до вечора чують кукурікання сусідських півнів і гавкання собак. Але хай люди нікуди не переїжджають і дивляться один на одного здаля». Чому? Бо нормальне функціювання людської спільноти — це мала група. Сім’я, рід — в патріархально старому сенсі. Багатоукладність, коли разом живуть 3-4 покоління, сіють, полюють, захищають своє. Цей «модус вівенді» — природний. Агломерація і укрупнення — патологічне явище, виробництво і пожирання субпродуктів. Від того, що в людей з’явилися надлишки їжі, робочих рук і вільний час, вони перетворилися на злоякісну пухлину цивілізації.
Ймовірно, кількасот років тому синонімом жлобства було хуторянство. Усім відома полеміка між апологетом хуторянства Кулішем і шибайголовою Шевченком. І народ при всій своїй природній вайлуватості обрав собі іконою несамовитого міфотворця, а не приземленого реаліста. Полеміка триває досі.