Хоча учасники подібних дискусій теж перебувають у жлобській системі координат. Як у Джонатана Свіфта — з якого боку краще розбивати варене яйце, з тупого чи гострого.
Якщо говорити про базовий чинник, за допомогою якого можна визначити хуторянсько-жлобський дискурс, то це — демонстративна закритість, агресивна відчуженість. Ми з образою і погордою ставимося до всієї решти світу. Крім усього іншого, вважаємо, що світ нам щось винен. І чому? Тому що ми страждали, мучилися і таке інше. Тобто — більше нічого. Це століттями в Україні відбувається. І, власне, про такі дражливі речі я написав книжку «Тремтячі еліти», де виводжу психогенез українців і з комплексу меншовартості, який цей народ вперше «заробив» ще при варягах. Зайди створили реально дієву модель держави, яку століттями затято наслідували, точніше, робили макет, як у культі карго, відтворювали те, що не мало функціоналу, який був закладений і працював у VIII-IX столітті. Москалі так само мавпували візантійську модель — і нам накинули.
І то все, врешті-решт, перетворилося на лайно в державницько-цукерковій обгортці.
Культ карґо
Що таке культ карґо? Спробую в кількох словах пояснити це поняття. У 40-х роках на одному з островів Меланезії американці влаштували аеродром для дозаправки літаків, які бомбардували Японію. Військовики брали собі на допомогу тубільців із місцевих племен, зовсім диких. А після війни свою діяльність згорнули. Тубільці не могли зрозуміти, чому більше до них з неба не прилітають літаки і не приносять «карґо», вантаж, який, як вони думали, їм посилали духи предків. І вдалися до дій: відтворили літаки із соломи — макет у повну величину, тіла розфарбували в кольори американської уніформи, змайстрували навушники з дерева, контрольно-диспетчерські вежі... Вони повторювали з пам’яті все, що могли. Вірили, що ці ритуальні дії допоможуть — і прилетять літаки, і «карґо» принесуть, бо вони ж добре поводяться. Таке сліпе поклоніння, ясна річ, не допомогло. Це тваринний міметизм — намагання уподібнюватися чомусь впливовому.
Але насправді не маєш тями зрозуміти, як воно працює. Зате гарно! І от ти думаєш, якщо розфарбуєшся у такі самі строкаті кольори, то стане твоє життя кольоровим. Що і роблять українці.
На цьому прикладі я вдаюся до діагностики розвитку суспільства на його первинній стадії. Нормани в Києві відтворили домашню скандинавську модель управління, відібрали собі в обслугу, а потім в поміч притямнішихавтохтонів. Збирали данину, розмножувалися, а потім шаленіші пішли, спокійніші асимілювалися — і тільки загуло за славною назвою. Безкінечно люди боролися за родову спадщину Рюриків, за право примазатися до давньої слави норманських сокирників. Європейцям же вдалося?
Остання відчайдушна спроба Мазепи «пробитися» на північ до політичних родичів виявилася лише запізнілою на кількасот років спробою. Вже навіть Карла XII не розуміли у нього вдома, а гетьмана тим більше. І тільки комплекси, зокрема комплекс неповноцінності, не зникли: як були, так і залишилися.
Народ без пам’яті та історії
У поясненні системних процесів я прихильник ніцшеанського «вічного повернення». В українській версії — це наступання на ті самі граблі. Можемо вивчати динаміку цих наступів, гостроту зубців, довжину ручки і т. д. Треба просто більше відваги і сильніше тупнути — так нам кажуть.
У психіатрії розрізняють різні форми втрати пам’яті, а серед них є така: ретроградна амнезія. Вона виникає при пошкодженні головного мозку через травми, зокрема й психічні, отруєння та інші чинники. А особливість цієї хвороби у тому, що людина не пам’ятає, що з нею сталося безпосередньо перед втратою пам’яті, короткострокова пам’ять не спрацьовує. При цьому події далекого минулого людина пригадує у подробицях, наче вони сталися нещодавно. Я проваджу до того, що з короткостроковою пам’яттю в українців хронічний негаразд. Маємо ситуацію, коли люди, які чогось училися, забули те, чого їх нещодавно вчили. Учитися — для українців — таки дуже складна справа. А пам’ятати — ще складніша.
Жлобство — це інтуїтивний спротив навчанню і пригадуванню, свідома дикунська поведінка. Можна слово «дикунська» брати в лапки, можна і без. Немає різниці. Така поведінка, умовно кажучи, відстоює людожерство перед полюванням і смаженням дичини, бо жерти ближнього легше, смачніше й корисніше. Можна навіть обґрунтувати, чому людське м’ясо корисніше (Сміється. — Упоряд.). Обґрунтувати можна все, що завгодно. Та краще я цього не робитиму... Бо хтось таки повірить.
Бо що простіша поведінка, примітивніша, то вужче поле ризику.
Якщо є можливість не думати, людина не стане думати.
Думати, мріяти, вигадувати — це мутація.
Романтика — мутаційне явище, не притаманне живій природі.
Природа розуму
Це ми тільки думаємо, що ми дуже розумні, що ми керуємося розумом, коли щось вирішуємо.
Раціо — це не інструмент насправді, а спосіб самопрезентації.
Жодним розумом люди не керуються. Більше того, головний мозок не бере участі в мотивації. Він бере участь у поясненні того, чому така мотивація виникла.
А мотивація іде зі спинного мозку, а не з головного, треба розуміти, як влаштована ретикулярна формація, як стовбур спинного мозку переходить у головний, і що по ньому переходить. Філогенетично спинний мозок значно давніший, ніж головний. Тому, спрощено кажучи, базисні моделі поведінки і мотивації формуються саме спинним мозком. Або тим, що нижче спини.
Думаємо ми головою, а живемо спинним мозком. Тому дбати про хребет — архіважливо. Це правда. А головний мозок дешифровує й інтерпретує ці сигнали (які не завжди політкоректні) у якісь прийнятні для нас раціональні терміни поведінки. І ми собі щось пояснюємо. Насправді лише переконуємо і вмовляємо себе. Є умовні рефлекси, а це — «умовляльний».
Ссавці передбачувано однаково реагують на подразники. На підставі чого науковці — біхевіористи вибудовують моделі як тваринної поведінки, так і людської. А це означає, що головний мозок не обов’язково бере в цій поведінці участь. Бо головний мозок — наголошую — це політкоректна надбудова еволюції. Те, завдяки чому можна, зокрема, відрізнити жлоба від нежлоба.
Алхімія слова
Я не раз казав, що будь-яка наука, яка існує і розвивається в системі так званої науково-природничої парадигми, є безнадійно застарілою. Академічна, фундаментальна наука нині — це алхімія. Вона теж колись була видатною, доки не з’явилися Бойль, Арреніус і Лавуазьє.
Людина може повірити, у що завгодно. Вигадує свою систему координат, яка є досить екзотичною або прийнятною для словникового запасу сучасників, та ще й може вигідно це продати. Візьмемо для прикладу діанетику Рона Хаббарда. Якщо замінити ті особливі терміни, які саєнтологи понавигадували, відомими з психології, то ви побачите, що це базові поняття з підручника психології для першокурсників. Як і чому працюють сектантські організації? Вони базуються на фантастичних доктринах із вигаданими термінами. А в основі — дуже прості психологічні механізми.
Сила слова там, де люди хочуть, щоб їх обманули. Це територія віри, і якщо ви чуєте те, у що вам хотілося б вірити, то ці слова матимуть для вас силу закляття, або бомби уповільненої дії.
Маніпуляції з людською свідомістю здійснюються через слово. Маніпулювати суспільством уміють вправні політтехнологи, і вони це роблять із тією частиною суспільства, яка готова до того, щоб нею маніпулювали. Причому кожен, хто володіє цією технологією, воліє виступати у великих залах перед масовою аудиторією, бо тоді в ній є більший відсоток психопатів, істероідних особистостей, які надаються до маніпуляції і виконають почуті накази.
Засади жлобського лідерства
Головний принцип будь-якого жлобського лідерства полягає навіть не в доктрині чи в харизмі жлобовождя, а в тому що завжди є маса жлобів, готова гуртом іти слідом за будь-ким, аби тільки їм голосно наказували — переконливо, з ентузіазмом й погрозливо. Тобто в месиджах кожного «месійки» присутні пряник і батіг, застрашування й обіцянка нагороди. Про це йдеться в хрестоматійній ранній роботі Курта Левіна «Психологічна ситуація нагороди і покарання». Там описано страх покарання і жадання нагороди у дітей.