Дорослі — теж діти, далеко не всі виростають і розвиваються психічно. А в українській ситуації маємо справу з інфантильною поведінкою суспільства.
Україна відкотилася в стан шаманської свідомості — родоплемінної, яка вірить у чарівну силу слова, відьом і чаклунок. У казку, в диво. Так і живуть. Що далі, то страшніше.
Брати Ґрімм «кастрували» народні казки, забрали з них жорстокі і повчальні життєві фінали. Натомість лишили такі політкоректні версії, що важкувато втямити, чому герої і героїні так по-дебільному поводяться.
Людина так влаштована, що хоче бути обманутою. Кому — як не жінкам, що вірять в попелюшок і принців, — це знати. І це розуміють маркетологи та всі, хто хоче щось комусь продати. Якщо ви хочете продати брехню, то нехай за вас це грайливо зробить преса. Людина, крім всього іншого, як писав історик культури Йоган Гейзінґа, є «гомо люденс», тобто любить бавитися. Тому в кожному злочині є доля провини жертви, яка загралася.
Якщо говоримо про гру і про обман як про категорію людського буття, то категорію жлобства маємо розглядати в цій системі координат.
Примітив як норматив
Примітивна, дика, невихована поведінка в цьому суспільстві є нормативною.
Психічна регресія суспільства має своє пояснення: примітивізація соціальної поведінки зменшує ризики. Не потрібно відповідати на цивілізаційні виклики.
Масові «напивання» людей до свинячого стану теж можна пояснити. У цьому «свинстві» людина має потребу, мотивовану внутрішнім вивільненням енергії для себе самого. Таке тотальне розслаблення до напівпритомної свідомості вивільнює енергію, якої людині бракує, щоб відчувати себе в нормальному стані. Що це означає? Що ми живемо в енергетично слабкому суспільстві, якому бракує набутого вольового ресурсу, не стільки економічного чи культурного.
Незважаючи на всі незгоди, негаразди й біди, людина всім своїм єством хоче свята. Людям подобається «розслаблятися», святкувати, а поруч із тим бідкатися. Мовляв, переживаємо кризу, фінансову, життєву і ще якусь. Бо при розслабленні в організмі змінюється гормональний фон, людина отримує відчутний приплив гормонів радості, що може бути кращим? (Сміється. — Упоряд.).
Як це називається? «Давай посидимо по-людськи, вип’ємо по чарочці...» А решта не має значення, «посидіти — це ж харашо». Ключове слово — по-людськи. Людськість по-жлобському — це безвідповідальність.
Людям хочеться вважати бажане й уявне за дійсне. Що більше «селебрітіз» заявляють про себе як про таких — тим менше підстав їм вірити, бо це якраз означає, що за тими словами нічого немає. Брутальні мачо часто страждають на статеву дисфункцію. Люди, які полюбляють при кожній нагоді і без неї демонструвати власну силу і крутизну, насправді є енергетично слабкі. Це демонстрація того, що відсутнє.
Скажімо, людина говорить: «Я професійний українець (рускій, єврей, опозиціонер, провладний, ґей, християнин і ще чорт знає що)» І в цій системі координат він ставить себе як точку відліку, як взірець досконалості.
Тут можна говорити про комплекс меншовартості, ймовірність психічної деформації у віці становлення, можливо, серйозної психічної травми. А можна говорити і про наявність у цієї людини акцентуації. Є таке поняття в психології. Люди зі схожими акцентуаціями легше об’єднуються. На відміну від інтелектуалів, яким це важко дається.
Інтелектуали й еліта
Ці люди розмовляють мовою, яка часто малозрозуміла для інших. Тут є свої переваги і недоліки. Перевага в тому, наприклад, що спецслужба не може їх звинуватити в державній зраді, бо для цього потрібно незрозумілі слова вивчити для початку і ще зрозуміти, про що мова (Усміхається. — Упоряд.). А недолік у тому, що вони не можуть висловлюватись інакше. Це як лікар у середовищі політиків. Мовлення лікаря деформоване вузькопрофесійною лексикою, йому складно говорити впевнено поза межами клінічної термінології, він мислить анамнезом, діагностикою, дивиться на людину і бачить її «в розтині», і не може плести різні культурні нісенітниці, в яких немає сенсу. Бо це не демагог, а прагматик.
Інтелектуал насправді не потребує компанії собі подібних. Якщо цей пошук публічно демонструється і стає своєрідним прапором інтелектуалізму, то це просто сум’яття недоуків.
Соціальні мережі тут поза конкуренцією. Якщо ти там активно присутній, то маєш витрачати на віртуальних друзів свій реальний час. А якщо інтелектуал потрапляє в коло інтелектуалів, начебто теж мусить довести, що він такий самий. Замість того щоб пам’ятати, що він — інакший.
Засадничо, інтелектуально багата людина завжди має з ким поговорити. Із самим собою зокрема (Сміється. — Упоряд.). «Со мной всегда герой моих любимых книжек, я никогда не бываю одна». Це правда, бо така людина на самоті не нудьгує, має чим зайнятися. Інакше вийде, як у Подерв’янського в «Ріпці»: «Давайте пополемізуємо, Мурзик Васильович...»
Чи можна українських інтелектуалів зарахувати до еліти? До того, що не існує? Основна з критеріальних ознак еліти — це її незалежність. Навіть один від одного. Західна еліта еволюціонувала від аристократії — і відповідно успадкувавши майнові статки своїх предків — отримала вольності і права, політичні, родові та інші. Захистила їх. Для родової еліти на Заході зміна політичної влади нічого не змінює, як жили собі у родових маєтках, так і далі живуть. Як сотні років тому праправуйко цього нащадка аристократа зарізав когось у тому замку і забрав собі, так його нащадок у ньому і досі безжурно живе. Він може там здегенерувати, що теж правда. А може розвиватися. Це його вибір. Вузькоклановий. У нас такої еліти історично не могло бути й не буде найближчим часом.
Я не бачу жодних перспектив для казкового розвитку українського суспільства. Лише можливість звичайної еволюційної зміни поколінь, що є характерним для будь-якої країни.
Стан залежності
Моє покоління — це заручники радянського жлобства. І ті, хто проти нього в душі боровся, — передусім. Вони — не повстанці, а вільновідпущеники. «Не все ж погано було в минулому,» — їхня вічна підлабузницька пісенька. Сміттярі національної історії.
А щирий повстанець за визначенням вижити не може. Як Гірник. Чи Стус.
Лишається надія на молоде покоління. Я сам — продукт радянського суспільства і розумію, що моя ненависть до комунізму вже моєму синові не дуже зрозуміла і, можливо, це виглядає архаїчно і кумедно. Асинхронізм, невідповідність поведінки до вимог часу — теж складова жлобства. Я розумію, що деякі риси характеру і моєї пострадянської поведінки краще на люди не виносити. Вони були виплекані радянською жлобською системою, і якщо я проти них досі боротимуся в тих самих формах, то це виглядатиме ще жлобкуватіше, ніж ті, проти кого воно спрямовано. Тому краще критикувати Плутарха з Геродотом, аніж Леніна зі Сталіним. Забуття — найкраща форма інтелектуальної помсти. Не личить єретику сперечатися з дебілами. Будеш добре робити свою справу — отримаєш визнання у вигляді вогнища і старої жлобихи з в’язкою хмизу. І все...
Кожен, хто щось про когось говорить, стає залежний від своїх слів. Усе, що ми говоримо на Схід і на Захід, включає в себе імпліцитно стан залежності від Сходу і Заходу. Як би ми не дули щоки і не розповідали, які ми, українці, незалежні і волелюбні. Забагато «інтелектуальних» балачок про це.
Ми є лише вічними свідками соціальних переворотів і політичних заколотів чи то на Півдні, чи то на Сході, а потім швиденько вибираємо, до чого б це нам стати причетними, щоб прославитися. Ми ж не становимо інтересу як ресурс. Казки про те, що «земля наше багатство», може, років 200 тому й мали сенс. Зараз українська земля нікого не цікавить. А народ сам по собі не є ресурсом, навіть репродуктивним, — він сильно пропитий, обкурений і обдовбаний. Разом їх багато, і вони нічого не вміють і не хочуть уміти.