«Нікуди я тебе не пущу в такому вигляді, — сказала моєму товаришеві-художнику Глібові Вишеславському кураторка, яка організовувала йому виставку в Дніпродзержинську. — Тебе поріжуть наші хлопці». Він саме збирався махнути по випивку для робітників, що запрацювалися до півночі. Район же був далекий від центру. Кураторка начепила йому на лоб неоковирне кепі, на ноги — розлогі спортивні штани з неозорою матнею, а потім, задоволено оглянувши, умгукнула та відпустила на вулицю. І мала рацію: хлопці його «не порізали». Повернувшись із пляшками, товариш гидливо перевдягнувся. Художник, куратор, мистецтвознавець Гліб Вишеславський змушений був виходити в ніч у не звичному для себе образі, бо інакше його б не зрозуміли. Бо жлоби, так би мовити, нас одягають. Ми змушені слухати з телеекранів і по радіо, в маршрутках музику, яка їм подобається, їм же Шуберт не до вподоби... Відрадно, що вибір є, ти можеш обирати, що слухати: музику Шуберта чи Стаса Михайлова, причому послухати класику у філармонії в рази дешевше й інтелектуал туди зможе піти, хоча проблема вибору полягає не в ціні на квиток.
Людина в капелюсі
Людина — це система знаків. Для прикладу, людина одягла капелюха або берет, так-от: жлоб — навіть якщо він якоюсь мірою сноб — такого не одягне.
Коли я їду до батьків на Волинь, то мушу там знімати капелюха, бо на вулицях люд на мене витріщається, що мені стає незручно, мовби я порушую громадський спокій тихого містечка. Проте ренесанс капелюхів уже почався, і першими відважилися на носіння капелюшків молоді жінки. Коли я бачу цих панянок на вулицях Києва, радію. Це соціальне зрушення, я не іронізую, взагалі не уявляю, як узимку чи влітку можна ходити без капелюха — голова ж страждає і це може мати дуже погані наслідки. Та я не розумію, як можна вдягати ідіотську бейсболку з рекламним написом, нехай прості американці носять свої бейсболки, тільки чистесенькі, без реклами. Ось у цьому сенсі ми наздогнали Америку (Сміється. — Упоряд.). У школах американські діти на уроках коять різне з учителями, мало не все, що їм заманеться, і наші дітлахи теж беруть зі своїх американських однолітків приклад, на жаль. Я не хочу кидати цим камінь в американців чи в їхню систему освіти, хай би у нас, в Україні, видавали щороку таку величезну кількість книжок, як там. Дай Боже нам стільки музеїв, заповнених класикою, як у них.
Та повернімося до наших капелюхів, справді гарні мені довелося побачити, як не банально це прозвучить, у Парижі. Я недавно здійснив свою мрію і поїхав з дружиною в Париж, і в свої роки нарешті Лувр побачив, але не він мене найбільше вразив.
Мені пощастило жити в маленькому паризькому кварталі поряд із бульваром Кліші. Готель був недорогим, звідти півгодини пішки до Тріумфальної арки. Звичайний ресторан, який був поруч із готелем, мене приємно здивував. Хоч коли я його помітив, то сказав собі: так... треба діставати беруші. Однак о 12 ночі всі організовано розійшлися по домівках і стало тихо, в мене було відчуття, що я опинився в тихому гарному селі, але в селі посеред великого міста.
Мені приємно було спостерігати за тим, як прості французи живуть своїм маленьким життям, купують духмяні круасани в усміхнених продавців. Як було приємно якісь дрібнички у цьому міському селі купувати, хоч продавці, напевне, розуміли, що до них прийшла небагата людина з малою кількістю грошей, та моєму візитові щиро раділи. І коли просто книжки обирав, справді почувався щасливим. Я фіксував свої емоції і те, що бачив, фотографував на згадку. Розумів, що радів не так Лувру, як усвідомленню того, що... балкони будинків не засклені. Мені плакати хотілося від думки про те, що ось тут не ставлять гаражів, не загороджують балкони...
Якби я був фантастом, то описав би Київ, у якому нарешті з’явилася міська культура й успішно запрацювала на благо киян.
Секрет переможності
Їх не так і багато. Вони не найсильніші, поготів — не найрозумніші. Але сильні жлоби не сваряться із сильними, а слабкі липнуть до сильних, утворюючи довкола останніх колонії запопадливих поліпів. І взагалі, гуртуються, користаючи для цього іменинами та хрестинами, футбольними матчами та релігійними святами, затьмареннями сонця та кометою Когоутека, вікендами та просто «покликом серця». Еге ж, серце у них на місці, хоч і вкрите товстим-товстим шаром жиру.
Вони освоюють прості та дієві стратегії поведінки — часто-густо не знаючи самого слова «стратегія». Тільки з’явилися бойові породи собацюр, а в жлоба, гляньте, і пітбуль на повідку всміхається. Тільки зійшла зоря Інтернету, а жлоб уже й миготить на всіх форумах, пхаючи до кожного свої «п’ять копійок», густо приправлені відповідною лексикою. А купив авто — і він уже чавить колесами ближнього, який не здогадався собі вчинити так само, отже, поваги не вартий. За допомогою мобільних телефонів жлоби окупували повітряний простір нижчих шарів земної поверхні, отримавши необмежені приводи до висловлювання своїх думок. І на весь голос. Бо тотальність — ще одна визначальна риса їхнього існування.
(Знаю прецедент і «мімікрії під естетське»: жлоб, перевдягнутий в іграшковий лицарський обладунок, ледве не відлупцював поета Олександра К., який необачно клюнув на його незвичне вбрання і почав читати вірші, ставши перед ним на коліна. От цього вже «лицар-жлоб» стерпіти не міг. Я-ак замахнувся мечем... Ледве відвернули біду).
Вони користають із самої практики демократичного суспільства, яка припускає побутування геть усіх субкультур — але ця, з дозволу, субкультура, дай їй волю, унеможливить усі інші, якщо вони не є сателітними стосовно жлобів.
Жлоботомія для жлобстерів
Навіть в армії жлоби почуваються як риба у воді. Влаштовуються писарчуками, каптьорщиками, санітарами. Нестатутні стосунки теж вигадали вони. Але армія — кажу про Радянську, іншої не бачив — сама по собі дуже сприяє жлобізму. На власні вуха чув, як полковник горлав на майора — і то при солдатах: «Та чого ти на мене дивишся, як хуй на бритву!» І чого вже чекати після такого від самих солдатів?
Жлоби насправді не прокляття, а виклик усім іншим, хто не є ними, не хоче бути і не буде ніколи. Треба вивчити їхні повадки — і чинити у всьому навпаки. Але гуртуватися треба теж. Лишилося спитати ЯК? у фільмі Юріса Поднієкса «Перехрестя» оповідається, яким чином це вдалося зробити латишам за радянської доби: завдяки співочим колективам. У нас таке собі уявляєте? Я — ні. «Хорор імені Верьовки», певно, виник на хвилі такого скепсису.
Драбинка жлобів,
або Хроніка евентуальних нагороджень з ситуативним обґрунтуванням та посиланням на авторський досвід:
Почну з найнижчих номінацій, найбезневинніших. Жлоб імпульсивний і трохи напідпитку. Раптом спотикається на ескалаторі та гуркоче донизу східцями... Мені би схаменутися, відступити вбік... але ж ні, там же люди... Хапаю це убоїсько на льоту, тримаю його (а воно наїжене, напхане салом і гамбургерами), скільки можу... убоїсько регоче та перемовляється (перебуваючи на моїх руках) зі своїми братами по розуму, які стоять кількома сходинками вище за мене. Падіння він сприймає як цікаву пригоду: вставати з рук не хоче. За таку безпосередність гідний присудження йому «Бронзового Жлобчука».
Вчинки — не найразючіше у жлобів. Ось те, що вони проголошують, треба занотувати у якусь Книгу мудрості віків. Наприклад, репліку мого однокашника у потязі на Ленінград (чи то таланить мені із транспортом, чи що? та ні, просто жлоби там почуваються вільніше). Спершу пропонує помінятися місцями у купе. Міняємося. Потім втямлює, що його полиця безпосередньо сусідить із клозетом. «Давай поміняємося назад, бо мені воняє». Після відмови (а мені — як?!) кидається на мене з кулаками. Гадаю, лаконічна афористичність його вислову дає підставу для коронації його титулом «Срібного Жлобенка».