Побутує хибне уявлення, наче жлоби — люди виключно із люмпенського середовища. В статистичному сенсі це, можливо, й має рацію, але не на 100%. Жлобізму, як палкому коханню, «все возрасты покорны». Як і всі сфери життя — аж до інтимної. Звісно, про неї вони всі залюбки розпатякують, часом вигадку неможливо відрізнити від правди... проте часом трапляються перли із розділу «нарочно не придумаешь». Далі цитую співрозмовника, молодого ювеліра Вадика, що у 80-ті вчився у гуманітарному виші (sic!): «Мучився я зі своєю дівкою, дві ночі мучився, а вона ж целка. Кажу: ну, візьми нарешті цвяшка, проколупай собі там, щоб я не мучився більше». Сподіваюся, ви не сперечатиметеся, що Вадик 80-х є оптимальною кандидатурою на присудження йому титулу «Золотого Жлоба».
Аби не ображалося жіноцтво, для його достойниць я запровадив окрему номінацію «Золоті Сестри-Жлобчучки». Їх отримати мають дві п’яненькі панянки, перевдягнені снігурками, розмову яких я випадково (еге ж, волали на всі усюди) підслухав у черзі до клозету в фаст-фудній забігайлівці, сталося це саме під Новий рік у центрі столиці. Увага, далі пасаж, гідний найкращих романів Бальзака — усі «Розкоші та злидні куртизанок» вже містяться у чотирьох коротких реченнях. Одна снігурка збуджено белькоче іншій: «Ему 70, мне 30. Говорю ему: тронешь меня, тебе пиздец. (І без всякого переходу:)А мне же надо сто рублей на УЗИ... Короче, я охуела...».
Нарешті, найвищий приз із наявних — «Діамантовий Ґранд-Жлоб». Його отримує безіменний працівник першого у Києві секс-шопу — з таким формулюванням: «за інтонацію та впевненість у власній гідності». Адже він до мене промовляє свою порцію фраз старого слуги, який на запитання волоцюги — чия то карета промайнула вулицею? — із надутою пикою прорікне відповів, боронь Боже: «Карета графині Девонширської із династії герцогів Мальборо». У моєму випадку жодних герцогів, графинь не існує в принципі. Є просто надто допитливий, зблідлий од холоду пострадянський аспірант, який спустився у цю «крамницю чудес», при вході заплативши ще й якусь плату. Споглядає виставлені скарби, чудуючись усім отим еротичним фанаберіям — а ще більше цінам, бо вони проставлені у доларах, що і не снилися пострадянським аспірантам. І хочеться спитати доглядача прилавку, та він надто вже надутий, як герцогський бульдог. От вам і герцоги! Зважуюся. «А що це у вас... отут... за один долар?» Пауза. Бульдог із півхвилини грає жовнами. Потім — із висот своєї посади — ледь поблажнюється до моєї мізерії, цідить слова презирливо та неквапливо: «Это презерватив. Для миньета. С клубничным запахом». Тож насправді... набурмосений бульдог лише наглядав за гандонами...
*** Автор застерігає: епізодичне вживання деяких ненормативних висловів здійснюється виключно на правах цитування (автор не поділяє поглядів процитованих суб’єктів), що, втім, зобов’язує його відрадити від прочитання тексту певні читацькі контингенти, серед яких: підлітки до 18 років, вагітні жінки та особи похилого віку і/чи консервативних уподобань. Вийдіть, будь ласка, з вагонів: поїзд далі не їде.
Олекса Манн. «Альфа-самець», 2012 р.
Кузьма Скрябін
Фото: music.itop.net
Кузьма Скрябін(справжнє ім’я Андрій Кузьменко) — співак, музикант, музичний продюсер, шоумен. Народився 1968 р. у м. Самборі (Львівська обл.). Закінчив стоматологічний факультет Львівського медичного інституту. Створив музичну групу «Скрябін» (1989), яка є першим україномовним гуртом у жанрі альтернативної електроніки. До сьогодні гурт видав сімнадцять студійних альбомів, два збірники, дев’ять макси-синглів, один концертний альбом і багато інших музичних проектів. Найвідоміші альбоми: «Чуєш біль» (1989), «Мова риб» (1992), «Птахи» (1994), «Еутерпа» (1999), «Стриптиз» (2001), «Мовчати» (2003), «Танго» (2005), «Старі фотографії» (2010). Працював ведучим на українських телеканалах, знімався в мюзиклах. Писав статті для періодичних видань під псевдонімом. У 2006 р. видав книгу прози «Я, Побєда і Берлін», яка мала кілька перевидань.
Уніформа популяції
Не слово мене знайшло, а я сам увійшов в це слово «жлоб», саме поняття жлобізму. Тому що жив серед рогулів і жлобів, і виглядав точно так само. Був ще Радянський Союз, а в моді тоді були светри Boys. Я в такому теж ходив. Поміж ними, своїми аборигенами, я собі ріс і почувався прекрасно, не знаючи, як люди виглядають за межами нашого поселення.
Уніформа популяції мала вигляд модних светрів і спортивних штанів. Тільки ті, хто зробив над собою зусилля подивитися уважно, які люди живуть за межами совка, проаналізувати що й до чого, стали інакшими. Поруч Польща, кінець кінцем, у Львові можна було щось цікаве побачити... Наприклад, у картинну галерею ти зайшов у своєму «бойсі» і дивишся: з тої тусовки випадаєш! І або треба в собі щось міняти, або на них «наїхати», хай надягнуть «бойси»! І я вибрав перше, став підлаштовуватися під цивілізований світ. Але більшість людей так і залишилася в старій шкарлупі.
Я жив у місті Новояворівську, на Львівщині. Але, незважаючи на те, що там мешкало багато людей із ледве не всього совка, бо там тривала «стройка вєка» — справжній полігон, сірчаний комбінат будувалися — тож населення нібито космополітне було, та провінція залишалася провінцією. Маса народу, яка приїхала з різних кутків Союзу, перед тим трохи світу побачила, і діти цих офіцерів теж, але. Але жлободром нікуди не зник.
У тому то й річ, що добра половина жлобів сама не розуміє, що вони — жлоби. Вони часто не мають навіть думки себе з кимось порівнювати, варяться в своїй тусні, для них існує така проста ієрархія: скільки смужок на штанах, стільки й личок на твоїх погонах, умовно кажучи.
Там, за горою
Можна жлоба ідентифікувати за візуальними особливостями. Наприклад, польського (ох, наживу ворогів цими словами...). Його дуже просто розпізнати: він майже такий, як і наш. Але у Польщі осередок жлобства — поблизу гірських масивів. Там гуралі жиють, ці люди гір ніби загубилися в часі і просторі. Як колись давно варилися в своєму болоті, так і досі там. Може, їм таки заважають Татри — через гори пролізти до цивілізації складніше, а може, лінь то робити. От живуть собі вони біля гір і думають: там, за горами, — теж гори... Саме так думають, напевно, ті татрські гуралі, незалежно від національності.
Якщо проводити паралелі між нашими й не нашими жлобами, то ці люди мало чим відрізняються один від одного. Вони є навіть у могутній Америці, але називають їх по-іншому — «реднеками». Це жлоби з червоними шиями, з вигляду свинячими, і з відсутністю інтелекту на обличчі. Вони постійно жують жуйку своїми квадратними щелепами.
Крива посмішка
До чого тут щелепи? Я стоматолог, не забувайте... В мене є такий критерій оцінки людини, як фаціальний. Чоло до аналізу можна не брати, важливі інші дві третини обличчя, вже від брів до підборіддя, розділивши обличчя по центральній осі, легко побачити достатньо цінного матеріалу для аналізу (Усміхається. — Упоряд.). За поглядом, за прикусом, за змиканням губ, за мімікою можна багато чого дізнатися про людину. Існують певні норми, якою має бути міміка в різних емоційних станах. Навіть етикет на це вигадали. Але є люди, в яких міміка недорозвинена, тобто одноманітна. У людей цих м’язи обличчя, ті, що зазвичай мали б працювати, атрофовані. Іншими словами, то є міміка людини здивованої і водночас наляканої, настороженої: от десь криється западло... Страх і захист перед цим же страхом. Це й постійний острах перед людьми, які не подібні на тебе. А сама людина при тому не бачить себе збоку і не думає, що по-жлобськи виглядає. Крива посмішка (яку росіяни називають «ухмылочка»), перекошене обличчя і готовність кинутися в бій, бо невідомо, чого ти від нього хочеш: чи хочеш з ним битися, чи погладити його по голові й дати бублика вкусити. Ось цей момент настороженості і виокремлює жлоба з величезної маси людей. Вони постійно чогось бояться.