Жлоби майже всі, якщо не всі. Та ніщо так дієво не працює, як подивитися на себе збоку. Зняти себе на відеокамеру, хоч телефонну, і потім поспостерігати за собою в різних ситуаціях, починаючи з побутових. Я інколи, навіть коли бачу зйомки своїх виступів на сцені, думаю: «Це я?» Бо в ейфорії забуваєш, що ходиш по землі, і пурхаєш... Думаєш, що ти... метелик? А пролізає в кожному мавпа... З червоною затертою сракою. У когось вона просто червоніша, а в когось менш помітна.
Андрій Єрмоленко. «Авторітєт», 2013 р.
Олександр Соловйов
Фото з особистого архіву
Олександр Соловйов — мистецтвознавець, арт-куратор, заступник генерального директора музейного комплексу «Мистецький Арсенал». Народився у м. Волгограді (Росія). Арт-критик та експерт з актуального мистецтва. З 1999 р. — постійний контриб’ютор журналу Flash Art(Мілан). Старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва НАМУ (2001—2010). Шість років обіймав посаду арт-куратора в PinchukArtCentre. Серед кураторських проектів — «Український живопис XX ст.», «Простір культурної революції», «Прощавай, зброє», «Перевірка реальності», Testing station, «Незалежні». Спецпроекти: «Виключно живопис. Новітній український фігуратив» (в рамках виставки-ярмарку ART KYIV contemporary), Arsenale 2012, Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва; «Пам’ятник пам’ятнику», український проект на 55-й бієнале сучасного мистецтва у Венеції (2013). Крім кураторської діяльності, займається освітніми програмами: бере участь в мистецтвознавчих дискусіях, читає лекції, присвячені проблематиці сучасного образотворчого мистецтва. Автор книги «Турбулентні шлюзи» (2006).
Капітал, кримінал і жлоб
У 70-х роках у Києві я вперше почув слово «жлоб», коли вступив до художнього інституту (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Моя мама родом з України, тож українські слівця рогі рогульуже були мені відомі, на рогулів я ще натрапив у текстах Подерв’янського і звідти зчитував у деталях, що являють собою такі люди.
Моє дитинство та юність минули на Кавказі, де слова «жлоб» не чув жодного разу. А тут, у Києві, воно побутувало, і першим синонімом до нього в моєму словниковому запасі було амбал, пізніше ще хамі браток. І коли з’явилися серіали зі схожими персонажами, то розпізнавалися вони через свій своєрідний лексикон, нібито цілком сучасний, та витоки його треба шукати в минулому сторіччі. Щоправда, тоді казали не запара, а запарка, не тусовка, а тасовка, не подляна, а подлянка. Усі ці слова прийшли зі сфери криміналу. У 80-х дуже потужна кримінальна хвиля прокотилася всією великою країною «совєтів», — бритоголові качки зі своєю пенітенціарною естетикою, рекетири, братки, кримінальні авторитети заговорили про себе. І вже тоді тривало початкове нагромадження капіталів — з’явилася яскрава атрибутика крутих хлопців — малинові піджаки, дорогі тачки, що породжувало субкультуру, пісні, анекдоти, фольклор, персонажів у літературі. Очевидно, шансон теж виник неспроста.
Українські «рускіє»
Жлобство як явище пов’язане не лише з кримінальним світом, а й із процесами міграції, спочатку внутрішньої, а зараз ще й зовнішньої. Люди приїздили в місто із села, забували про своє коріння, культивували суржик, то була їхня мова. Вони свідомо чи несвідомо відмовлялися від національної ідентифікації. Теоретик культури і мистецтва Михайло Бахтін свого часу описав у дослідженнях народну карнавальну традицію, де відбувається масове висміювання, королем карнавалу стає оманливий трікстер, злидень і дурник. Але палиця має два кінці: і соціальне середовище впливає на людину, і вона на нього.
Я не брався простежувати історію виникнення жлобства на науковому рівні, не досліджував його, тому можу говорити про це явище через призму свого досвіду. Що я помітив — зміни в демографічній ситуації незалежної України. За останні десятиліття вони були досить істотними, як і в інших країнах та містах. Коли я тепер, наприклад, приїжджаю в Москву, то відчуваю себе зовсім не в Європі, а в Азії — демографічна картина стала дуже строкатою. Позаяк москвичі взагалі не надто хочуть працювати, має бути хтось, хто «будєт работать». Дешева робоча сила потрібна і в Парижі, в деяких його кварталах стало складно побачити французів. Крім того, присутній цивілізаційний, культурний розкол і конфесійний. Тобто явище приїжджих — глобальне, а не винятково київське чи українське. Воно, на мій погляд, і є головним сучасним джерелом виникнення жлобства.
Але треба брати до уваги ще й те, що всі, хто дивиться на чужинців з висоти власної зверхності, теж є жлобами, бо вони ділять усіх на людей вищого ґатунку й нижчого. Жлобство породжує жлобство. Тож через десятки років поняття жлобства набуло категоріальних ознак і в моєму лексиконі стало таким, що описує негативні явища, які я бачу в житті і в мистецтві.
Бездуховність
Пригадую, як у прямому ефірі одного з телеканалів музикант Андрій Макарєвіч розповідав, як він приїхав у простий Будинок культури, розмовляв з директором... і той говорив про проблеми з духовністю — люди стали не такі, якими були раніше, і, нарешті, закінчив свій монолог: «Бєздуховность, блядь».
Духовність — це поняття, яке мало що кому говорить, і, думаю, не в бездуховності проблема. Пріоритет матеріальних благ теж не є причиною так званої бездуховності чи безкультур’я. Звідки, виникає питання, взялася нинішня архітектура будиночків олігархів? Оці химерні замки, джакузі з трояндами — звідки? Це нагадує компенсацію голодного й нещасного дитинства. Та я не можу сказати, що це винятково пострадянське явище. Навіть в Італії, з її великою культурою й традиціями, теж можна побачити недолугі сучасні палаци. Феномен стратифікації, розшарування суспільства наявний, і це віддзеркалюється культурною нерозвиненістю.
Доки в Україні буде така велика прірва між багатими і бідними, те соціальне розгалуження, в якому відсутній середній клас, доти ми перебуватимемо в цій інфантильній фазі і повторюватимемо помилки західного суспільства, мавпуватимемо його.
...А хто такі олігархи? Серед них є ж інженери, які в своїй професії не відбулися, колишні лаборанти, науковці-невдахи, але тепер вони ставлять експерименти над людьми великої країни.
Апарат насильства
Треба враховувати той важливий момент, що держава — і в радянські часи, і досі — була і є апаратом насильства.
Моєму поколінню добровільно-примусово довелося читати «Державу і революцію. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції» Леніна, вивчати напам’ять фрагменти книг вождя пролетаріату, щоб потім завчені рядки проговорювати перед викладачем... Усе це політекономічне безглуздя треба ж було ще зуміти нав’язати всім. Доктрина марксизму-ленінізму була замаскованою під велику ідею формою насильства, яка спочатку виходить на лінгвістичний рівень, а згодом ідеологія зростається з життям на всіх рівнях, включно з побутовим. У постструктуралістів ця проблематика генеалогії влади (для прикладу, в хрестоматійних працях Мішеля Фуко) і тиранії масової свідомості (у філософських текстах Жана Бодріяра) розглянута дуже докладно. Передати смисли, про які говорили ці великі мислителі, в одному абзаці — надскладне завдання, та деякі акценти розставити можна спробувати:
Влада, треба про це пам’ятати, не буває доброю, доброї влади немає, так як і доброї держави. І цей фатум закріплено вже у самому слові, у самому понятті.
Влада за своєю природою — завжди та чи інша форма нав’язування, присилування до чогось, тому, якщо не можна позбутися її пут, залежності від неї, принаймні варто спробувати не помічати її пресування і догм, ігнорувати, врешті-решт.