Одна з моїх колишніх дружин дуже обурювалася, коли я проводив багато часу з цими, на її думку, «непристойними» людьми, яких вона характеризувала подібними словами. А на мою думку, в мистецтві пристойності не буває.
Пристойне мистецтво прісне, нудне та антиемоційне. Я дуже не люблю вихолощені, імпотентські творіння, які створюють хлопчики і дівчатка «з пристойних сімей». У такому мистецтві немає нічого, крім їхніх амбіцій, понтів, холодного ремесла (і так далі).
Мистецтво — це не вміння малювати красиві картинки: у мистецтві мають бути кров, піт, сльози, відчай, щирість. Тому «пристойності» в сенсі звичаїв і «пристойність» як норма — особисто для мене — є категоріями швидше негативними, бо я завжди рвався у реальне життя, «непристойне» за своєю суттю.
Як на мій погляд, у снобському розумінні терміна «жлоб» дуже мало конструктивної енергії, воно за своєю суттю — руйнівне і негативне. Тому обмеженість вживання цього слова в лексиконі культурної людини матиме тільки позитивний аспект. Вживаючи це слово, ми множимо зло.
Водночас те, що сноби зазвичай називають «жлобством», особисто для мене може бути синонімом природного нерафінованого життя і разом з тим стати потужним творчим ґрунтом для культурних досліджень.
Про «міських»
Сам я народився у Львові в сім’ї викладачів політехнічного інституту і, по суті, є типовою міською людиною. Але категорично не приймаю того, коли вутлі міські сноби з вулиці Леніна, Пушкіна або Богдана Хмельницького називають сільських жителів словом «жлоб». Люди, які так говорять, у більшості своїй не є творчими особистостями, і увесь їхній креатив зводиться до того, щоб славити своє міське походження. А письменники, художники, поети — переважно родом із сіл і маленьких містечок і дуже часто у своїй творчості є набагато правдивішими і переконливішими, ніж високочолі академічні професори з міським родоводом.
Про жлобство в сучасному українському мистецтві
Наше українське мистецтво надто заакадемізоване. Як правило, воно плодиться в тиші студій і майстерень, народжується в інтелігентських потугах створити щось нове, і з’являється перед глядачем в образах тисячу разів пережованої цехової жуйки. Але нове народжується на вулиці, в гущі життєвих подій. А наші художники у більшості своїй не знають справжнього життя, ховаються від нього, не хочуть помічати.
Жлобство — це термін, який придумали ті, хто боїться реального життя.
Пригадую випадок з однією галереєю, яка отримала право на проведення виставки робіт ув’язнених. Та ось минув рік, і я став свідком події, коли в цю галерею зайшов зек, який отримав свого часу приз за найкращу роботу, а тепер вийшов на волю. Він прийшов із пропозицією про можливу співпрацю. Але працівники галереї метнулися від нього врізнобіч — як від чуми. Ось це, я вважаю, жлобство.
Ще я вкрай негативно ставлюся до явища, коли художник стає маркетологом своєї творчості і намагається «втюхати» своє мистецтво споживачеві або мистецтвознавцеві. Навіщо мені мистецтво, яке мені хочуть «втюхати»? Серед українських художників мені дуже подобаються роботи Стаса Волязловского та Ігоря Перекліти. Бо вони не бояться шорсткості, грубості. Життя не бояться. З них пре ця могутня українська низова культура, якої вони й не повинні соромитися.
Художники-жлобісти у світовій практиці
Один із найдорожчих художників ХХ-го сторіччя Френсіс Бекон усе життя був крайнім марґіналом і вів відповідний спосіб життя, велику частину якого проводив у лондонських пабах сумнівної репутації, де збиралися наркомани, злочинці, ґеї, повії... Середовище, яке сноби звуть жлобським, живило його творчість. Зараз роботи Бекона коштують мільйони, а імена тих, хто називав його творчість «жлобством», навряд чи згадають.
Перша автобіографічна книга Едуарда Лімонова «Це я — Едічка» уся просякнута «жлобством», яке я називаю любов’ю до життя, хоча рафіновані естети відвертатимуть від неї свої обличчя...
Творчість Баскії і ще плеяди художників афроамериканського і пуерто-ріканського походження, яких «породив» Енді Ворхол, — найяскравіше підтвердження перемоги «жлобства» над рафінованим культурним середовищем.
Таких прикладів дуже багато, від неандертальців до Ван Ґоґа. Не кажучи вже про знов-таки мистецтво ХХ-го сторіччя.
Про міщанство
Мені так само не подобається слово «міщанство», як і слово «жлобство», і, на мою думку, його найчастіше вживають люди, які збудували навколо себе своєрідну клітку з умовних уявлень про красу, «правильність», естетику і т. ін.
У нашому культурному та навколокультурному середовищі величезна кількість літніх жінок, які вперше поцілувалися у класі десятому або навіть після школи, а після закінчення інституту вирішили, що їм пора заміж. Із них виходять зовсім нікудишні матері, дружини, коханки. Вони — нечуттєві, недосвідчені, невмілі, ^пристосовані до реального життя дівчатка — з пристойних сімей. Так от вони дуже часто люблять вживати слово «міщанство» і при цьому стискати губки.
Про здоров’я і сучасних колекціонерів
Коли я можу собі це дозволити з огляду на стан здоров’я, то знаходжу нагоду зайти в який-небудь генделик на околиці міста, випити з тамтешніми завсідниками, поспостерігати за життям, вступити з ними в дискусію. Іноді через службові обов’язки доводиться здійснювати недільні вилазки «по художниках» з колекціонерами. Мене дуже напружують пропозиції зайти після цього вояжу в пафосний ресторан або дороге кафе — це не моє... Тому вільний час я вважаю за краще проводити в нерафінованому артистичному середовищі, серед художників, музикантів, поетів, філософів.
У більшості своїй колекціонери — люди дуже зайняті, думають переважно про свій бізнес. Купівля картин для багатьох із них — це швидше предмет інвестування, ніж творчий акт. Проте серед справжніх колекціонерів все більше трапляється людей, які тонко відчувають, цікавляться сучасним мистецтвом не з погляду інвестування, а з точки зору пошуку і констатації наявності культурної традиції, яка виправдовує існування нашої країни в контексті світового мистецтва. Ця позитивна тенденція мене дуже тішить. Крім того, я відвідую дуже багато арт-ярмарків по всьому світу, є учасником величезної кількості культурних подій в Європі, Америці, Азії і з радістю констатую зростання інтересу до сучасного мистецтва у всьому світі. Київ не виняток, і це вселяє надію.
Про жлоба
У класичному хрестоматійному розумінні цього слова жлоб — людина, яка поєднує в собі неграмотність, хамство та агресію. Погляди на світ, які сформувалися в його умі, коли він мав років двадцять, як правило, особливо не змінюються впродовж усього життя. Просто йому ніколи подумати, шанувати книги, розібратися в собі... Ось так, залишаючись «вічно молодим» двадцятирічним хамом, він і пре по життю, розштовхуючи, посилаючи, будуючи власне оточення залежно від свого становища, статусу та можливостей.
Про позитивне варварство
У мистецтвознавців є таке професійне слівце «кемп», яке означає естетизацію кітчу. Те, що, приміром, робить Поплавський, — чистий кітч, але те, що робить Андрій Данилко, це — кемп. Коли з кітчу робиться мистецтво — це прекрасно. А оскільки кітчева субкультура в Україні представлена дуже щільно, то й роботи з її естетизації — непочатий край. Нам нічого соромитися своєї сутності. Нам нема чого рівнятися на Москву, яка поглядає на нас згори або на вихолощений в творчому й емоційному плані Захід. У нас, українців, — своя органіка і своя сила.
Свого часу Емір Кустуріца носився з ідеєю організувати Бієнале слов’янських країн. Бо тут — пристрасть і енергія, потрібно в спорохніле тіло Європи влити свіжу слов’янську кров.