Це абсолютно нормально, коли раз на 500 років в усталений європейський світ вдирається варвар і перетрушує світоглядні основи Заходу.
Творча енергія зараз вирує на східних околицях Європи і потрібно давати їй вихід. У цьому аспекті наше варварство — винятково позитивна річ. Зараз і в Москві, і в Берліні, і в Нью-Йорку подейкують, що чекають чогось принципово нового від українського мистецтва. У західному світі є сильне передчуття культурного ривка України, і потрібно своїм шансом скористатися.
Андрій Єрмоленко. «Кілер», 2013 р.
Василь Цаголов
Фото: Вадим Фелік
Василь Цаголов — художник. Народився 1957 р. у м. Дігора (Північна Осетія, Росія). У 1980 р. закінчив Північно-осетинську художню школу (Владикавказ, Росія), у 1986 р. — факультет живопису Державної Академії мистецтв (Київ). Вибрані персональні виставки: «Українські Х-files» (галерея Гельмана, Москва, 2003), «Оптика помаранчевої революції» (галерея Гельмана, Москва, 2006), «Кого боїться Хьорст?» (галерея Колекція, Київ, 2009), «У страху очі великі» (PinchukArtCentre, Київ, 2011). Учасник групових виставок: Республіканська виставка молодих митців (Центральний будинок художника, Київ, 1989), «Вавилон» (Палац Молоді, Москва, 1990), «7+7»(Художній музей, Оденсе, Данія, 1991), «Зухвалі, невчені, грубі» (галерея Риджина, Москва, 1994), «Соц-арт» (Maison Rouge, Париж, 2007), «Відлига» (Chelsey Museum, Нью-Йорк, 2008), «Незалежні. Українське мистецтво 1991—2011» (Мистецький Арсенал, Київ, 2011).
Жлоб ментальний
Уперше почув слово «жлоб», коли залишив рідне село Діґора в Північній Осетії. Там цього слова я взагалі не чув, натомість у Владикавказі, куди приїхав на навчання, люди його вживали. Думаю, що це поняття міське, хоч жлоби, прошу на мене не ображатися, вихідці із села.
Я ж теж родом із села (Усміхається. — Упоряд.). Тобто село тут виступає не як географічна категорія, а як ментальна. Жлоб було тотожним за значенням до слова «селюк». І перше, і друге містили в собі зневагу в стосунку до людини, яку так називали.
Жлоб — це людина жадібна, хитра, нахабна, хамовита, яка свою дурну енергію витрачає собі на користь, а іншому шкодить. Можна спостерігати прояви жлобства, наприклад, на рівні черги будь-куди, хтось із людей не стоятиме, а намагатиметься зручно прилаштуватися попереду тих, хто чесно чекає своєї черги.
Жлобство може набути глобальних розмірів: людина по життю працює ліктями, обманює, коштом інших досягає мети і стає успішним політиком чи бізнесменом, таким чином, отримує владу й капітали.
Вважаю, що ті, кому вдається зробити карколомну професійну кар’єру, певною мірою жлоби. Це не є ні добре, ні зле, бо щоб досягнути чогось у житті, потрібно використовувати багатий арсенал найрізноманітніших засобів.
Кримінальні хлопчики
Можу розповісти історію однієї зі своїх робіт, на якій присутнє жлобство. Троє чоловіків справляють малу потребу на четвертого, а він закриває своє обличчя руками. Ця скульптура відображає моє бачення кримінальних 90-х, вона є моїм пам’ятником кримінальній поетиці. У режисера Джона By були хлопці з пістолями в перехрещених руках, в Тарантіно — своє кримінальне чтиво, а у мене — «пісяючі» хлопчики. В ідеалі інсталяція мала б бути серед інших фонтанів у російському Петродворці. Усе в ній тоді б могло бути розфарбоване золотом. Однак ця мрія нездійсненна. Та через цей проект я знайшов спосіб висловити своє розуміння кримінального світу, шукав ту крайню точку людського приниження, водночас у ньому присутня завуальована іронія.
Мотивація роботи
Коли я дивлюся на мистецькі об’єкти, то завдяки професійному досвіду чи, можливо, інтуїції, бачу — мотивацію. Тобто те, чим керувався автор, коли творив. Так, професіоналізм має значення, він у будь-якому разі має бути.
Робота характеризує майстра, і немає значення, чи це живопис, чи кіно, чи музика. Та для мене не професіоналізм є визначальним, а саме мотивація автора, яка висвічує все зсередини. Видно і кон’юнктуру, і халтуру, і лицемірство, нещирість у тому, що мені хотіли сказати.
Мотивація присутня у всьому, однак з нею треба бути акуратним, бо йдеться про дуже тонкі речі, а коли вона грубо проступає в роботі, то нівелює твір. Мотивація не є предметом мистецтва, тож якщо її видно, значить вона зайва.
Якщо автор уміє приховати мотивацію, він очищає свою роботу від своїх же суб’єктивних комплексів чи ілюзій і водночас захищає себе від закидів стосовно своєї мотивації і стосовно того, що художник не стежить за тим, щозображає і щоговорить. Однак не всі художники настільки тонко працюють з матеріалом і над собою, зрештою.
Громадянський екстремізм
Я прибічник того, що внутрішню енергію людина має берегти. Тому я нечасто ходжу на різні тусовки, не роздаю інтерв’ю, намагаюся говорити менше, а працювати якомога більше. Увесь мій екстремізм висловлений у роботах, тому відповіді на запитання потрібно шукати в них.
Моя громадянська позиція — знов-таки у творчості. Усі проблеми, суспільно-політичні, універсальні, які я вихоплюю зі світу, вирішую тут і тепер як художник. У мене немає часу чекати років 50 на те, що дійсність і оточення зміняться й болючі точки зникнуть. З іншого боку, ставлення до соціуму, до політики — це те, без чого сучасне мистецтво не існує, тому мою особисту позицію варто зчитувати саме з моїх творів. І річ навіть не в формі подачі — чи ти малюєш уздовж, чи впоперек. Насправді є дуже багато інших складових мистецького висловлювання, різних, умовно кажучи, трафаретів і лінз, через які можна бачити.
Х-файли
Усі мої роботи, чи то живопис, чи то фотографія, чи відео, мають подвійне дно, тож існує верхній шар — його простіше побачити, і те, що під ним і що бачить меншість. Для гурмана високочолого теж щось знайдеться, не лише для непідготовленого глядача. Та річ не в багатошаровості, а в чому (?) — скажу трохи згодом — після роз’яснень...
Коли я працював над «Х-файлами», які стали одним із значних проектів, то мав задум створити картину українськоїдійсності, масштабну, народну. У цій серії відображено, як у життя звичайних людей — на город, у сортир, у них самих — проникли прибульці. Трудячись над проектом, я навіть не сподівався, що саме він викличе такий резонанс і що роботу купуватимуть на світовому аукціоні рівня Sotheby’s.
Є в мене ще серія російська«Кожному своє», де ця країна зображена з погляду іноземця, нехай і шаблонного, зате промовистого. «Водка», п’янки, ведмеді на балалайках грають... Одна з картин називається «Алконавт»: п’яний мужик летить над зимовим містом, в одній руці тримає гармошку, яка розтягнулася в просторі, в іншій у нього — пляшка, на голові — шапка-вушанка. Ще одна робота під назвою «Дикі танці» складається з фрагментів, образно кажучи, кіл, серед яких «Танець» Анрі Матісса, а також хоровод російських військовиків і людей в цивільному, яким п’яний ведмідь грає на балалайці, і, нарешті, третє коло сивих чоловіків у національному одязі, адже на Кавказі теж споконвіків танцюють кругові танці. Звідки взялося друге коло танцю? Прості люди в цивільному привернули мою увагу своєю наївністю. Мені дивно, що нещасні російські пенсіонери досі вірять тому, що їм говорять із телеекрана, живуть у своїх старечих ілюзіях, та й не тільки вони, на жаль. Проте я не хочу показувати цих людей інакшими (а такими, якими їх побачив, бо сам прагну бачити те, що насправді є), спародіювати, щоб у результаті вийшла народна картина.
Мені цікава масова свідомість, і тому я працюю з нею, з шаблонами мислення, а потім пропоную тим же українцям поглянути на свої х-файли, інопланетні.
Масова культура збоку — це те, що мене надихає... Я навіть не пропоную, а запрошую всіх поглянути на те, що побачив. У людей, схоже, очі розбігаються, вони нічого не спроможні побачити, я ж намагаюся допомогти їм у цьому.