— Місіс Джіммі Дін страшенно засмучена, що їй не пощастило залучити вас до себе. Але я не виказала їй, що ви сьогодні робите.
— Перекажіть їй від мене вітання,— мовив Бівер.— А втім, ми однаково всі зійдемось у Поллі.
— Мені вже час іти. Обід призначено на дев’яту.
— Зачекай трошки,— попросила Бренда.— Вони напевне припізняться.
Тепер, коли вона мала лишитися на самоті з Бівером, їй зовсім цього не хотілось.
— Ні, я таки вже мушу йти. Розважайтеся на здоров’я.— Марджорі відчула себе старшою сестрою, побачивши, як Бренда бентежиться й ніяковіє на початку любовної пригоди.
Коли Марджорі пішла, обом стало страшенно незручно, бо за минулий тиждень, хоч вони зовсім не бачилися, між ними виник зв’язок куди інтимніший, ніж давало їм право їхнє нетривале знайомство. Якби Бівер був досвідченіший, він зразу підійшов би до Бренди, яка сиділа на бильці крісла, обняв би її й поцілував, і вона б, певне, не пручалась. Натомість він сказав невимушеним тоном:
— Нам, мабуть, теж пора їхати.
— Авжеж, але куди?
— Я думав — до Еспінози.
— Тільки я хочу, щоб ви пам’ятали: це я вас запрошую.
— Та що ви... Хіба ж можна...
— А що ж тут такого? Я на рік старша за вас, солідна матрона, та ще й багатенька, тож прошу не заперечувати: платити буду я.
Бівер протестував, аж поки за ними зачинили дверцята таксі.
Холодок усе не розвіювався, і Бівер почав був казати собі: «Може, вона чекає, щоб я пішов у атаку?» Тож коли машина застрягла в тисняві біля Мармурової арки, він схилився до Бренди й хотів її поцілувати, але вона відсунулась. Він попросив: «Брендо, я благаю вас», але вона твердо похитала головою й відвернулася до вікна. Потім, усе ще не відриваючи погляду від вікна, взяла його за руку, і вони мовчки просиділи так, поки не доїхали до ресторану. Бівер зовсім розгубився.
Та коли вони знов опинилися на людях, до нього вернулося самовладання. Еспіноза провів їх до їхнього столика; він стояв трохи осторонь, праворуч від дверей — то був єдиний столик у ресторані, за яким можна було спокійно розмовляти, не боячись, що хтось підслухає. Бренда передала Біверові меню.
— Вибирайте. Для мене трошечки, і щоб усе було з крохмалем, але без протеїну.
Хоч би що ви замовляли, рахунки у Еспінози, як правило, подавали майже однакові, але Бренда могла цього й не знати, і, оскільки було домовлено, що платить вона, Біверові було незручно замовляти явно дорогі страви. Все ж вона наполягла, щоб принесли шампанське, а потім іще графинчик лікеру для Вівера.
— Ви не уявляєте собі, яка я схвильована: оце вперше в житті я в ресторані з кавалером.
Вони просиділи в Еспінози, поки не настав час їхати до Поллі. Раз чи двічі вони потанцювали, але здебільшого балакали, сидячи за столиком. Взаємний інтерес настільки переважав їхні скупі відомості одне про одного, що вони ніяк не могли наговоритися.
Нарешті Вівер сказав:
— Даруйте мені, що я так по-дурному поводився у таксі.
— Г-м...
Він одразу змінив тон.
— Ви дуже розсердилися, коли я хотів вас поцілувати?
— Я? Ні, не дуже.
— Тоді чому ж ви не дозволили?
— О господи, ви ще так багато не розумієте.
— Чого саме?
— Ніколи не питайте про таке. Будете пам’ятати?
Тоді він образився:
— Ви розмовляєте зі мною, як із жовтодзьобим студентиком, що вперше в житті зважився гульнути.
— Он як? То, виходить, ви надумали гульнути?
— Я — ні.
Запала мовчанка, потім Бренда сказала:
— Боюся, чи не зробила я помилки, запросивши вас до ресторану. Скажіть, хай нам принесуть рахунок, і їдьмо до Поллі.
Рахунок подали через десять хвилин, мовчати так довго не випадало, і Бівер сказав, що просить пробачити йому.
— Вам слід навчитися бути люб’язнішим,— мовила статечно Бренда.— Гадаю, вам це буде неважко.
Коли нарешті принесли рахунок, вона запитала:
— Скільки треба дати на чай?
Бівер пояснив.
— Ви певні, що цього досить? Я б дала удвічі більше.
— Цілком досить,— сказав Бівер і знову відчув себе старшим, а Бренді тільки цього і треба було.
Коли вони сіли в таксі, Бівер зразу побачив: Бренді хочеться, щоб він її поцілував. Проте він вирішив, що не варто їй надміру потурати. Отож він відсунувся від неї і завів мову про якийсь старий особняк: мовляв, його ламають, щоб звільнити місце для великого будинку з квартирами.
— Помовч,— сказала Бренда.— йди сюди.
Коли він поцілував її, вона своїм звичаєм потерлася щокою об його щоку.
Прийом у Поллі був саме такий, як господиня хотіла,— точне відтворення найкращих прийомів, на яких вона була присутня минулого року: той самий оркестр, така сама вечеря, ті самі гості. Вона не прагнула ані вчинити сенсацію, ані того, щоб її прийом кілька місяців згадували як щось незвичайне, вона не ганялася ані за відлюдькуватими знаменитостями, ані за екзотичними чужоземцями. Їй потрібен був звичайний пишний прийом, і вона домоглася цього. Прийшли майже всі, кого вона запросила. Коли й існували якісь іще вищі, недосяжні для неї світи, Поллі про них не знала. Вона хотіла залучити до себе саме цих людей, і вони вшанували її своєю присутністю. І, стоячи поряд з лордом Кокперсом,— виконуючи свій обов’язок господаря дому, він з’явився сьогодні на людях з дружиною, що траплялося дуже рідко,— Поллі оглядала своїх гостей і поздоровляла себе з тим, що сьогодні в неї дуже мало людей, яких би їй не хотілося бачити. В минулі роки люди зловживали її гостинністю і приводили з собою всіх, з ким вони того дня обідали. Цього року їй не довелося докладати особливих зусиль, щоб гості її поводилися пристойніше. Ті, хто хотів привести з собою друзів, подзвонили їй уранці й попросили дозволу, а більшість і на це не зважились. Люди, які всього півтора року тому вдавали, ніби не знають про її існування, тепер тислися в неї на сходах. Вона зуміла стати нарівні з іншими заміжніми жінками свого кола.
Підіймаючись нагору, Бренда сказала:
— Прошу тебе, не лишай мене саму. Я, напевне, нікого тут не знаю.— І Бівер знову відчув себе старшим і дужчим.
Вони пройшли просто до оркестру й почали танцювати; розмовляли вони мало, тільки час від часу віталися із знайомими парами. За півгодини Бренда сказала;
— Тепер я дам тобі перепочити. Тільки гляди, щоб я не загубилась.
Вона потанцювала з Джоком Грант-Мензісом та двома-трьома давніми приятелями; Вівера вона більше не бачила, аж поки не натрапила на нього в барі, де він сидів зовсім самотній. Він забрів сюди вже давненько; час від часу він перемовлявся кількома фразами із парами, що заходили до бару, але потім знов лишався на самоті. Він нудився і з досадою казав собі, що все це через Бренду: якби він прийшов сюди з більшою компанією, усе було б інакше.
Бренда помітила, що він у поганому гуморі, й сказала:
— Час перекусити.
Було ще рано; майже всі столики були порожні, і тільки де-не-де розмістилися закохані парочки. У простінку стояв великий круглий стіл, за яким ще ніхто не сидів, і вони примостилися там.
— Давай посидимо тут довгенько, гаразд? — Вона хотіла, щоб він знову відчув свою перевагу над нею, і тому почала розпитувати його про парочки за іншими столами.
— Потроху людей за їхнім столом більшало. До них підсідали давні Брендині приятелі, з якими вона зналася ще дівчиною і перші два роки по заміжжі, поки не помер батько Тоні: чоловіки десь років за тридцять, заміжні жінки її віку,— одні не знали Вівера, інші не любили його. Стіл цей був найвеселіший у залі. Бренда подумала: «Мабуть, бідний хлопець страшенно знудився з нами!» їй навіть не спало на думку, що з погляду Вівера її давні друзі — найжаданіші тут люди і що він у захваті від того, що його бачать у їхньому товаристві.