— Нудно до смерті? — шепнула вона йому.
— Та що ти, страшенно весело.
— А мені нудно. Ходімо танцювати.
Але оркестр відпочивав, і в танцювальному залі не було нікого, крім закоханих парочок, які втекли сюди далі від галасливого збориська і сиділи попід стінами, захопившись розмовою.
— От тобі й маєш! — вигукнула Бренда.— Вертатися до столу незручно... Мабуть, доведеться їхати додому.
— Та ще ж немає і другої.
— Для мене це пізно. А тобі зовсім не конче треба йти. Залишайся й розважайся собі.
— Звичайно, я поїду з тобою,— сказав Бівер.
Ніч була холодна, ясна. Бренда тремтіла, і.в таксі він обняв її. Вони майже не розмовляли.
— Вже приїхали?
Якусь мить вони сиділи нерухомо. Потім Бренда звільнилася з його обіймів, і він допоміг їй вийти з таксі.
— На жаль, я не можу запросити тебе випити. Розумієш, це чужий дім, і я просто не знатиму, де що шукати.
— Ні, ні, що ти.
— Ну, на добраніч, любий, дуже тобі вдячна, що опікувався мною. Боюся, що я добряче зіпсувала тобі сьогоднішній вечір.
— Ні, ні, що ти!
— Подзвони мені вранці... Гаразд? — Вона піднесла руку до уст і повернулася до дверей.
Бівер якусь мить повагався, чи варто йому вертатися до Поллі, але врешті вирішив, що не варто. Він був недалеко від дому, та й у Поллі веселощі, певно, вже йшли на спад; тож він звелів відвезти його на Сессекс-гарденз і зразу ліг спати.
Тільки-но він роздягся, як унизу задзеленчав телефонний дзвінок. Дзвонив його телефон. Він спустився холодними сходами на поверх нижче. Дзвонила Бренда.
— Любий, я вже хотіла була покласти трубку. Подумала, що ти вернувся до Поллі. Хіба твій телефон не коло ліжка?
— Ні, на першому поверсі.
— О господи! То, мабуть, не варто було дзвонити?
— Та чого там! А що сталося?
— Просто хотіла сказати тобі на добраніч.
— А-а... На добраніч.
— Ти подзвониш мені вранці?
— Подзвоню.
— Раненько, поки ще не матимеш ніяких планів на день?
— Гаразд.
— Ну то на добраніч, спи спокійно.
Бівер піднявся холодними сходами до спальні й ліг у ліжко.
— ...втекти отак з прийому...
— Ти не уявляєш собі, як усе було невинно. Він навіть не зайшов.
— А цього вже ніхто не дізнається.
— Він страшенно розлютився, коли я подзвонила.
— Що він про все це думає?
— Ще нічого не добрав... страшенно здивований і трохи розгублений.
— А ти як, кінчати не збираєшся?
— Ще не знаю.— Задзвонив телефон.— Оце, мабуть, він.
Та це був не він. Бренда прийшла до Марджорі, і вони снідали в ліжку. Цього ранку Марджорі особливо завзято вдавала з себе старшу сестру.
— Але справді, Брендо, він такий нікчема.
— Я сама все знаю. І розуму в нього не густо, і він сноб, і, здається, холодний, як риба, але я вподобала його, і край... та й не такий він уже поганий... Він дуже любить свою огидну матір... і потім, йому завжди сутужно з грішми. Мабуть, йому ніколи не щастило в житті. Вчора він розповів мені свою історію. Він був заручений, але не зміг одружитися, бо не мав грошей, і відтоді йому не траплялося нічого пристойного... Його ще багато чого треба вчити. Цим він мені почасти й подобається.
— О господи! Я бачу, ти серйозно.
— Оце вже напевно він.
Та знайомий голос так гучно заторохтів у трубці, що Бренда чула все до слова:
— Доброго ранку, серденько, що нового?
— А, Поллі! Який чудовий прийом!
— Правда, непогано вийшло? Слухай, що там у твоєї сестри з Бівером?
— А що таке?
— Вони давно вже крутять любов?
— Не вигадуй казна-чого.
— Ет, та що вже там. Їхні шури-мури всім учора впали в око. Тільки ось що цікаво: як це йому вдалося? Мабуть, у ньому щось таки є, просто ми не помічали...
— Поллі взяла тебе на зуби. В цю мить вона повідомляє новину всьому Лондону.
— На жаль, нема чого й повідомляти. Хлопчисько мені навіть не подзвонив... Що ж, доведеться відступитись. Якщо він не об’явиться, я після обіду подамся до Геттона... Оце, мабуть, він.
Однак то був усього тільки Аллен; він дзвонив із резиденції консервативної партії — вибачитись, що не зміг напередодні приїхати до Поллі.
— Я чув, Бренда закрутила роман,— сказав він.
— Господи! — вигукнула Бренда.— Можна подумати, що юнака так легко підчепити на гачок.
— Я тебе майже не бачила вчора у Поллі,— сказала місіс Бівер.— Куди ти дівся?
— Ми рано пішли. Бренда Ласт утомилась.
— Вона була чарівна. Я дуже рада, що у вас зав’язалася дружба. Коли ти з нею побачишся?
— Я пообіцяв подзвонити.
— То чого ж ти чекаєш?
— Ох, мамусю, а навіщо? Я не можу дозволити собі залицятись до такої жінки, як Бренда Ласт. Якщо я подзвоню, вона запитає, що я роблю; доведеться повести її кудись, і так щодня. У мене не вистачить на це грошей.
— Знаю, синку. Нелегко тобі живеться... і ти так умієш берегти гроші. Я повинна бути вдячна, що мій син не приходить до мене з боргами. Та все-таки не можна відмовляти собі геть у всьому. А то ти в двадцять п’ять років станеш старим парубком. Я ще того вечора, коли Бренда була в нас, помітила, що ти їй до вподоби.
— Авжеж, я їй дуже подобаюсь.
— Сподіваюся, вона вирішить нарешті з квартирою. На них тепер величезний попит. Доведеться підшукати ще один будинок, щоб поділити на окремі квартири. Ти навіть уявити собі не можеш, хто їх наймає: безліч людей, що мають у Лондоні власні будинки... Ну, мені пора на роботу. До речі, я їду на два дні. Дивись, щоб Чемберз доглядала тебе як слід. Сільвія Ньюпорт відшукала якихось австралійців, що хочуть купити будинок на селі, отож треба показати їм два-три підхожих, Де ти сьогодні обідаєш?
— У Марго.
О першій годині, коли вони вернулись додому після прогулянки з Джином, Бівер іще не дзвонив.
— Ну що ж, хай буде так,— сказала Бренда.— Я навіть рада.
Вона послала телеграму Тоні, що приїде післяобіднім поїздом, і кволим голосом звеліла пакувати її речі.
— Мені сьогодні й пообідати нема де.
— Чом би тобі не піти до Марго? Я певна, вона буде дуже рада.
— Ну то подзвони їй і запитай.
Так вона знову зустрілася з Бівером.
Він сидів досить далеко від неї, і вони не розмовляли, аж поки всі почали розходитись.
— Я намагався додзвонитися до тебе цілий ранок,— сказав він,— але весь час було зайнято.
— Та що вже там,— відповіла Бренда.— Беру тебе в кіно.
Пізніше вона телеграфувала Тоні: «Лишаюся Марджорі день два цілую обох».
IV
— Мама сьогодні приїде?
— Сподіваюсь.
— Як довго вона сидить у тієї мавпячої графині. Можна, я поїду на станцію зустрічати її?
— Авжеж, поїдемо разом.
— Вона цілих чотири дні не бачила Грома. Не бачила, як я стрибаю через новий бар’єр, правда ж, тату?
Вона прибувала о 3.18. Тоні й Джон Ендрю приїхали на станцію загодя. Вони походжали по перону, розглядаючись довкола; купили шоколадку в автоматі. Начальник станції вийшов до них погомоніти.
— Леді Бренда приїздить сьогодні?
Він був давній приятель Тоні.
— Я чекав її з дня на день. Ви самі знаєте, як воно буває, коли жінка допадеться до Лондона.
— Дружина Сема Брейса подалася до Лондона і ніяк не хотіла вертатись. Довелося йому самому їхати по неї. То вона ще дала йому доброго чосу.