Вони хильнули коньяку, і Джок трохи повеселішав.
Раптом до їхнього столика підійшов посильний:
— Доручення від леді Бренди, сер.
— Гаразд, піду поговорю з нею.
— Дзвонила не леді Бренда, сер. Хтось подзвонив за її дорученням.
— Піду поговорю з нею.
Тоні зійшов у вестибюль до телефону.
— Серденько,— сказав він.
— Це містер Ласт? Я маю щось переказати вам від леді Бренди.
— Добре, з’єднайте мене з нею.
— Вона не може говорити з вами, вона тільки просила переказати вам, що, на жаль, ніяк не зможе зустрітися з вами сьогодні. Вона дуже стомилась і поїхала додому відпочити.
— Перекажіть їй, що я хочу поговорити з нею.
— Перепрошую, сер, але це неможливо. Леді Бренда вже лягла спати. Вона дуже стомилась.
— Дуже стомилась і лягла спати?
— Так.
— Але ж я хочу поговорити з нею.
— На добраніч,— почулося в трубці.
— Стариган налигався,— сказав Бівер, поклавши трубку.
— О господи! Мені страшенно прикро. Та що вдієш, коли він припхався без попередження!. Треба його провчити, щоб більше не викидав таких коників.
— І часто він отак?
— Ні, це щось новеньке.
Задзвонив телефон.
— Як ти гадаєш, це знову він? Мабуть, краще я візьму трубку.
— Я хочу поговорити з леді Брендою Ласт.
— Тоні, любий, це я, Бренда.
— Якийсь йолоп сказав, що мені не можна поговорити з тобою.
— Я попросила подзвонити тобі звідти, де я обідала. Ну як ти там, дуже весело?
— З біса тоскно. Я тут із Джоком. Його геть засмикали із свиньми. Можна, ми приїдемо до тебе?
— Ні, ні, любий! Тільки не зараз! Я страшенно стомилась і лягаю спати.
— Ну, то ми їдемо до тебе.
— Тоні, а ти не хильнув трошечки?
— Надудлився по саме нікуди. Ми з Джоком зараз приїдемо.
— Тоні, я не дозволяю. Ти чуєш? Я не хочу, щоб ви тут збили бешкет. Цей будинок уже й так має погану репутацію.
— Ми з Джоком пустимо ту репутацію за вітром, дай нам тільки приїхати.
— Тоні, послухай! Будь ласка, не приїзди сьогодні! Будь слухняним хлопцем і лишайся в клубі. Ну прошу тебе!
— Ми зараз же їдемо! — Він поклав трубку.
— О господи!— вигукнула Бренда.— Тоні просто не при собі. Подзвони до Брет-клубу, хай тобі покличуть Джока. Може, він буде розумніший.
— Я розмовляв з Брендою.
— Та я й сам здогадався.
— Вона вже дома. Я сказав, що ми завітаємо до неї.
— Чудово! Я давненько вже її не бачив. Дуже люблю Бренду.
— І я люблю. Вона славна жінка.
— Дуже славна.
— Якась дама просить вас до телефону, містере Грант-Мензіс.
— Яка дама?
— Вона не назвалася, сер.
Бренда сказала:
— Джоку, що ти зробив моєму чоловікові?
— Просто він трошки хильнув.
— Трошки? Він казна-що виробляє. Подумай, він погрожує приїхати. Я просто не витримаю його сьогодні, я зовсім виморена. Ти розумієш?
— Аякже.
— То вгамуй його, будь ласка, гаразд? Ти теж хильнув зайвого?
— Тільки крапелиночку...
— Господи, чи можна ж на тебе покластись!
— Я спробую.
— Виходить, на тебе мала надія. Добраніч... Джоне, тобі доведеться піти. Ці бешкетники щомиті можуть удертися сюди. В тебе є гроші на таксі? Візьми в сумочці дрібних.
— Це була твоя дама?
— Атож.
— Ви помирилися?
— Де там!
— Завжди краще помиритись. От тільки хильнімо ще по чарці коньяку — і зразу ж до Бренди.
— Ще одна чарка не завадить.
— Джоку, правда ж, тобі вже полегшало? Не можна розкисати. Я ось не розкисаю. То був розкис, а тепер уже в нормі.
— Так, зараз уже все гаразд.
— Тоді хильнімо ще по чарчині і гайда до Бренди.
— Згода.
Через півгодини вони упхалися в Джокову машину.
— Слухай, бувши тобою, я б не сів за кермо.
— Не сів за кермо?
— Нізащо. А то ще скажуть, що ти п’яний.
— Хто скаже?
— А той, кого ти переїдеш. Напевне скаже, що ти п’яний.
— А я і є п’яний.
— Тоді не сідав би ти краще за кермо.
— Таж такий світ іти!
— Візьмімо таксі..
— К бісу! Я любісінько можу сісти за кермо.
— Краще зовсім не поїдемо до Бренди.
— Ні, це не гаразд,— заперечив Джок,— вона на нас чекає.
— Я не можу чалапати пішки хтозна-куди. Та й, по-моєму, їй не дуже кортить нас бачити.
— Вона буде рада, як ми завітаємо.
— Так, але ж страшенно далеко. Ходімо краще кудись-інде.
— А я хочу до Бренди. Вона славна жінка.
— Дуже славна.
— Страшенно славна.
— Візьмімо таксі та їдьмо до Бренди.
На півдорозі Джок сказав:
— Давай не поїдемо до Бренди. Їдьмо кудись-інде, їдьмо до якогось кубла.
— Мені однаковісінько. Скажи, хай везе до якогось кубла.
— До якогось кубла,— сказав Джок, вихиливши голову, з вікна.
Машина розвернулася і поїхала в напрямку Шефтсбері-авеню.
— Бренді можна подзвонити й з кубла.
— Авжеж, треба подзвонити. Вона славна жінка.
— Страшенно славна.
Машина звернула на Уордор-стріт, а тоді на Сінк-стріт — цей куточок міста мав недобру славу і був населений здебільшого азіатами.
— А знаєш, він, здається, везе нас у «Десятку».
— Невже вона ще існує?
— Я гадав, що її давним-давно зачинено.
Але вхід був яскраво освітлений і мізерний чоловічок у заяложеному кашкеті й обшитому галуном благенькому пальтечку підскочив до таксі і розчинив перед ними дверцята.
«Десятку» ще ні разу не зачиняли. Протягом життя цілого покоління, поки виростали, наче з води, інші нічні клуби з найрізноманітнішими назвами й претензіями на респектабельність і, проживши свій короткий, сповнений небезпек вік, гинули під ударами поліції чи кредиторів, «Десятка» стійко витримувала всі знегоди. Вона також зазнала переслідувань — і то дуже жорстоких. Безліч разів міські власті хотіли знищити її, скасовували ліцензію, конфісковували приміщення, весь персонал і колишня власниця, поки не померла, раз у раз потрапляли до в’язниці; в палату надходили запити, створювалися слідчі комісії, та, хоч які міністри внутрішніх справ і поліційні комісари досягали вершини могутності, а тоді безславно йшли у відставку, двері в «Десятці» завжди були гостинно відчинені з дев’ятої вечора до четвертої ранку і там завжди рікою лилося спиртне непевної якості. Привітна молода жіночка впустила їх до занехаяного будинку.
— Будьте ласкаві, підпишіться отут.
Тоні з Джоком підписалися вигаданими іменами на бланку, де було надруковано: «Я був запрошений на вечірку з випивкою у будинок № 10 на Сінк-стріт містером Чарлзом Бейбріджем».
— З вас по п’ять шилінгів.
Утримання клубу коштувало недорого; ніхто з персоналу, крім оркестрантів, не отримував платні, і вони сяк-так перебивалися, обчищаючи кишені пальт і обдурюючи п’яних. Дівчат пускали безплатно, вони лише мали дбати про те, щоб їхні кавалери щедро сипали грішми.
— Востаннє, Тоні, я був тут на парубоцькій вечірці перед твоїм весіллям.
— Ти тоді добряче надудлився.
— Як хлюща.
— Знаєш, хто ще тоді надудлився? Реджі. Він поламав автомат із жувальними гумками.
— Реджі був як хлюща.
— Слухай, а ти більше не киснеш через ту дівчину?
— Та ні, вже не кисну.