— Ну, то ходімо нагору.
У танцювальному залі було досить людно. Якийсь дідуган заліз в оркестр і вдавав із себе диригента.
— А гарно в цьому кублі,— сказав Джок.— Що ми питимемо?
— Коньяк.
Їм довелось узяти цілу пляшку. Вони заповнили бланк замовлення винних заводів Монморансі й заплатили два фунти. Етикетка була з написом: «Витриманий коньяк заводу Монморансі». Офіціант приніс імбирного пива й чотири склянки. До них підсіли двоє дівчат. Їх звали Міллі та Бебз.
Міллі сказала:
— Ви надовго до міста?
Бебз попросила:
— Чи не знайдеться у вас сигарети?
Тоні танцював з Бебз. Вона спитала:
— Ви любите танцювати?
— Ні, а ви?
— Не дуже.
— Ну, то посидьмо.
Офіціант сказав:
— Ви не купите лотерейний квиток? Розігрується коробка шоколаду.
— Ні.
— Купіть один для мене,— попросила Бебз.
Джок почав називати ознаки Стандартної Свині.
...Міллі спитала:
— Ви жонатий, правда?
— Ні,— відказав Джок.
— Це зразу видно,— сказала Міллі.— І ваш приятель теж жонатий.
— Отут ви не помилились.
— Ви просто уявити собі не можете, скільки чоловіків приходять сюди поговорити про своїх дружин.
— А от він не буде.
Тоні, перехилившись через столик, виливав душу перед Бебз:
— Бачте, все лихо в тому, що моя дружина прагне до знань. Тепер вона вивчає економіку.
Бебз сказала:
— А як на мене, то дуже добре, коли жінка чимось цікавиться.
Офіціант запитав:
— Що вам подати на вечерю?
— Таж ми тільки-но повечеряли.
— А тріски не хочете? Вона в нас дуже добра.
— Що мені треба — то це подзвонити по телефону. Де у вас телефон?
— Вам справді треба подзвонити чи до вбиральні?
— Ні, подзвонити.
— Телефон нагорі, в конторі.
Тоні подзвонив Бренді. Вона довго не брала трубки.
— Слухаю,— озвалась вона нарешті,— хто говорить?
— У мене доручення від містера Ентоні Ласта і містера Джоселіна Грант-Мензіса.
— А, це ти, Тоні! Чого тобі треба?
— Ти впізнала мій голос?
— Авжеж.
— Я тільки хотів передати доручення до тебе, але ж я сам розмовляю з тобою, тож можу передати його сам, правда ж?
— Звичайно.
— Так от, ми з Джоком страшенно шкодуємо, але ми ніяк не зможемо відвідати тебе сьогодні.
— А-а!
— Я сподіваюсь, ти на нас не образишся, але у нас безліч усяких справ.
— Нічого, нічого, Тоні.
— А я тебе часом не розбудив?
— Нічого, нічого, Тоні.
— Ну, тоді на добраніч.
— На добраніч.
Тоні вернувся до столика.
— Я розмовляв з Брендою. Здається, вона гнівається. Як ти гадаєш, мабуть, усе-таки слід було б заїхати до неї.
— Ми ж пообіцяли,— відповів Джок.
— Негарно підводити даму, — докинула Міллі.
— Тепер уже занадто пізно.
Бебз спитала:
— Ви офіцери, правда?
— Ні, а звідки ви це взяли?
— Просто мені здалося.
Міллі сказала:
— А мені більше до вподоби комерсанти. Їм завжди є що розповісти.
— Що ви робите?
— Я придумую фасони поштарських шапок,— мовив Джок.
— Отаке скажете!
— А мій приятель дресирує морських левів.
— Так я вам і повірила.
Бебз сказала:
— Один мій знайомий працює в газеті.
Трохи згодом Джок озвався:
— Послухай, а як же нам бути з Брендою?
— Ти ж сказав їй, що ми не приїдемо?
— Та воно-то так... але, може, вона все ж таки сподівається.
— Знаєш що: піди й запитай її, чи хоче вона нас бачити, чи ні.
— Гаразд.
За десять хвилин Джок вернувся.
— Мені здалося, що вона гнівається,— доповів він,— та все одно я сказав їй, що ми не приїдемо.
— Вона напевно стомилась,— відказав Тоні.— Їй доводиться рано вставати через оту свою економіку. Мені навіть пригадується, ніби хтось казав нам сьогодні, що вона стомилась.
— Що це за паскудна риба?
— Офіціант каже, що ти її замовляв.
— Може, й замовляв.
— Я віддам її кішці,— втрутилася Бебз.— Тут є дуже мила кицька, її звуть Ожинка.
Вони трохи потанцювали. Потім Джок обізвався:
— Як ти гадаєш, може, слід би ще раз подзвонити Бренді?
— Та, мабуть, слід би. Вона начебто гнівається на нас.
— Ходімо звідси, а по дорозі подзвонимо їй.
— А хіба ви не поїдете з нами?— запитала Бебз.
— На жаль, сьогодні не можемо.
— Отакої!— вигукнула Міллі.
— Ні, ми справді не можемо.
— Ну гаразд. А як буде з платою? Ви, певно, не знаєте: ми платні партнерки,— мовила Бебз.
— Ах, пробачте, скільки з нас?
— Це вже нехай джентльмени самі вирішують.
Тоні дав їм фунт.
— Могли б трошки накинути,— сказала Бебз,— ми з вами просиділи цілих дві години.
Джок дав іще фунт.
— Приходьте ще раз, коли будете вільніші,— сказала Міллі.
— Щось мені недобре,— поскаржився Тоні, спускаючися сходами.— Я, мабуть, не дзвонитиму Бренді.
— Доручи комусь, хай їй подзвонить.
— Оце розумна думка!.. Послухайте,— звернувся Тоні до мізерного швейцара,— подзвоніть за оцим номером леді Бренді Ласт і перекажіть, що містер Грант-Мензіс І містер Ласт, на превеликий жаль, ніяк не зможуть завітати до неї сьогодні ввечері. Запам’ятали?
Вія тицьнув швейцарові півкрони, і вони поточилися крізь двері надвір.
— Тепер Бренді вже не буде на що нарікати.
— Знаєш, що я зроблю? Я йтиму тією вулицею, тож спробую подзвонити біля дверей — може, вона ще не спить, чекає на нас.
— Неодмінно подзвони! Ти справжній друг, Джоку.
— Я дуже люблю Бренду... Славна жінка!
— Страшенно славна!.. Ох, як мені зле.
Тоні прокинувся о восьмій годині ранку, скрушно перебираючи в пам’яті уривчасті спогади про минулий вечір. Чим більше він пригадував, тим ганебнішою здавалась йому його поведінка. О дев’ятій він скупався і випив чаю. О десятій його стали гризти сумніви, чи слід подзвонити Бренді. Нарешті вона подзвонила йому сама, поклавши край його мукам.
— Тоні, ну як ти себе почуваєш?
— Жахливо. Я вчора нахлебтався по саму зав’язку.
— Це правда.
— Та ще мені страшенно соромно.
— І не дивно.
— Я не дуже виразно все пам’ятаю, але, здається, ми з Джоком таки добряче тобі набридали.
— І це правда.
— Ти дуже гніваєшся?
— Вчора гнівалась дуже. Тоні, ну що вам стукнуло в голову, двом дорослим чоловікам?
— Нам так кисло на серці було.
— Боюся, що сьогодні вам іще кисліше. Оце щойно принесли коробку білих троянд від Джока.
— Шкода, що я не здогадався.
— Ви такі діти обидва.
— То ти справді не гніваєшся?
— Та що ти, серденько. А тепер мерщій вертайся додому. Завтра все буде гаразд.
— Ми з тобою не побачимось?
— На жаль, сьогодні нічого не вийде. Цілий ранок у мене лекції, а потім я йду в гості. Але я приїду в п’ятницю ввечері чи в крайньому разі в суботу вранці.
— Зрозуміло. А ніяк не можна не піти в гості або на одну з лекцій?
— Ні, любий.
— Зрозуміло. Ти просто ангел, що не гніваєшся за вчорашнє.
— Нам на диво пощастило,— сказала Бренда.— Наскільки я знаю Тоні, його ще не один місяць мучитиме сумління. Вчора він мало не довів мене до нестями, але таки варто було потерпіти, йому так страшенно соромно, що, хоч би як я поводилась, він не те що слово всупереч сказати, а навіть подумати нічого не насмілиться. Та ще й бідолаха не мав від усього цього аніякісінької втіхи, і це також непогано. Хай навчиться не робити мені таких сюрпризів.