— Провчити ти добре вмієш,— мовив Вівер.
О 3.18 Тоні виліз із вагона змерзлий, стомлений і пригнічений своєю провиною. Джон Ендрю приїхав у машині зустрічати його.
— Добридень, татусю! Весело було в Лондоні? Ти ж не гніваєшся, що я приїхав на станцію, правда? Я умовив няню, щоб вона пустила мене.
— Я дуже радий бачити тебе, Джоне.
— Як мама?
— Та начебто добре. Я її не бачив.
— Ти ж казав, що їдеш побачитися з нею.
— Так, справді, але мені не пощастило. Я кілька разів розмовляв з нею по телефону.
— Ти ж можеш дзвонити їй звідси, хіба ні, татусю? Нащо ж їхати аж до Лондона розмовляти з нею по телефону? Нащо, татусю?
— Надто довго пояснювати.
— А ти поясни хоч трошечки... Нащо, татусю, скажи!
— Послухай, я стомився. Облиш свої розпити, а то я більш ніколи не дозволю тобі приїздити на станцію.
Обличчя Джона Ендрю плаксиво скривилося.
— Я думав, ти будеш радий, що я приїхав зустріти тебе.
— Якщо ти розпускатимеш нюні, я пересаджу тебе до Доусона. Хлопцям твого віку не годиться плакати.
— А мені з Доусоном цікавіше,— сказав Джон, ковтаючи сльози.
Тоні крізь переговорну трубку звелів шоферові спинитись, але той не розчув. Тоні повісив трубку назад на гачок, і далі вони їхали мовчки. Джон Ендрю притисся обличчям до скла і тихенько пхикав. Коли вони приїхали додому, Тоні сказав:
— Няню, надалі я забороняю Джонові їздити на станцію без дозволу.— мого чи леді Бренди.
— Авжеж, сер, я й сьогодні не пустила б його, але ж він так просився. Ходімо, Джоне, швиденько скидай пальто. Господи, де ти подів свій носовичок?
Тоні пішов до бібліотеки й сів на самоті біля каміна.
«Двоє дорослих тридцятирічних чоловіків,— картав він себе,— поводилися, як хлопчаки, що вирвалися на один вечір з коледжу: перепилися, як свині, набридали людям телефонними дзвінками, витанцьовували з повіями в „Десятці“... А Бренда після всього була ще така лагідна зі мною — це мені як ніж у серце».
Він трохи задрімав, а тоді пішов нагору переодягтися.
За обідом він сказав:
— Емброузе, надалі, якщо я обідатиму сам, подавайте мені обід до бібліотеки.
Потім він сів з книжкою коло вогню, але читати не зміг. О десятій, перше ніж піти нагору, він розкидав поліна в каміні, зачинив вікна і вимкнув світло. Цю ніч він проспав у порожній Брендиній кімнаті.
II
Так минула середа; у четвер Тоні вже зовсім оклигав. Вранці він їздив на засідання ради графства. Після обіду він пішов на ферму, поговорив з управителем про нову модель трактора. А тоді вже можна було казати собі: «Завтра в цю пору Бренда і Джок будуть тут». Він пообідав біля каміна в бібліотеці. Від дієти він відмовився кілька тижнів тому. («Емброузе, коли я сам, мені не потрібен цілий обід. В майбутньому хай для мене готують тільки дві страви»). Він переглянув рахунки, принесені управителем, і ліг спати, кажучи собі: «Коли я прокинусь, уже буде п’ятниця».
Проте вранці надійшла телеграма від Джока:
«П’ятницю не зможу їду виборців можна через два тижні».
Тоні відповів телеграмою:
«Радий коли хочеш завжди дома».
«Напевне, помирився зі своєю коханою»,— вирішив Тоні.
Надійшла також записка від Бренди, написана олівцем:
«Приїду в суботу з Поллі й приятелькою Поллі, Веронікою, в машині П. Може, й Дейзі. Покоївки і багаж поїздом 3.18. Попередь, будь ласка, Емброуза та місіс Моссоп. Для Поллі треба приготувати „Ліонес“[12], ти знаєш, як вона любить комфорт. Вероніку можна примістити будь-де — тільки не в „Галахаді“. Поллі каже, що вона дуже весела людина. Приїде також місіс Вівер — прошу тебе, не гнівайся, це діловий візит: вона сподівається, що зможе якось дати лад малій вітальні. Покоївку везе тільки Поллі, і шофер у неї. До речі, з наступного тижня Грімшо залишиться в Геттоні, скажи місіс Моссоп. Надто складно й дорого наймати їй у Лондоні помешкання. Правду кажучи, я взагалі могла б обійтися без неї, як ти гадаєш? Тільки хто ж мені шитиме? Страшенно хочу бачити. Джона. Всі вертаються назад у суботу ввечері. Любий, не впивайся. Прошу тебе.
У п’ятницю Тоні не знаходив, чим себе зайняти. Листи він усі понаписував до десятої години. Пішов на ферму, але там йому не було чого робити. Обов’язки, що раніше здавались йому такими численними, тепер забирали незначну частину дня: він і сам не усвідомлював, як багато годин досі проводив з Брендою. Він подивився, як Джон їздить верхи у загороді. Хлопчик видимо затаїв на нього образу після сварки в середу. Коли Тоні заплескав у долоні після вдалого стрибка, Джон сказав:
— Він іще краще вміє стрибати.— А тоді запитав:— Коли мама приїде?
— Тільки завтра.
— А-а.
— Сьогодні після обіду мені треба з’їздити в Літл-Бейтон. Хочеш поїхати зі мною? Може, побуваємо на псарні.
Джон уже кілька місяців канючив, щоб його взяли туди.
— Ні, дякую,— відповів він,— я хочу домалювати картину.
— Ти можеш домалювати її іншим разом.
— А я хочу сьогодні.
Коли Тоні пішов, Бен мовив:
— Ти чого огризаєшся на батька? Ти ж із самого різдва в’язнув до нього, щоб повіз тебе на псарню.
— З ним я це хочу.
— Ах ти ж байстрюк невдячний, хіба годиться так казати про батька!
— А тобі не слід при мені лаятися байстрюком, няня казала.
Отож Тоні поїхав сам до Літл-Бейтона — йому треба було порадитися про дещо з полковником Брінком. Він сподівався, що Брінки запросять його погостювати в них, але полковник з дружиною самі були запрошені кудись на чай, і надвечір він вернувся до Геттона.
У парку стелився по землі легенький туман; вежі й зубчасті стіни Геттона бовваніли сірими силуетами; кочегар спускав прапор на головній вежі.
— Брендо, бідолашечко, яка жахлива кімната! — вигукнула місіс Бівер.
— Ми майже не заходимо сюди,— холодно мовив Тоні.
— Ще б пак,— докинула жінка, котру звали Веронікою.
— А по-моєму, вона не така вже й погана,— сказала Поллі,— хіба що трохи старомодна.
— Бачте,— пояснювала Бренда, не дивлячись на Тоні,— мені потрібна хоч одна пристойна кімната внизу. Тепер у нас тільки кімната для курців та бібліотека. Вітальня величезна, за неї я боюсь і братися. Мені б хотілося мати віталеньку, де мені було б зручно. Як ви гадаєте, тут вийде щось путяще?
— Але ж, любонько, вона такої чудернацької форми,— сказала Дейзі,— та ще цей камін — скажи, із чого він зроблений, з рожевого граніту? І все оце ліплення та панелі. Тут усе нікуди не годиться. Таке страшенно похмуре.
— Я дуже добре уявляю собі, що потрібно Бренді,— мовила місіс Бівер трохи стриманіше,— і, по-моєму, це цілком можливо. Я все обміркую. Як сказала Вероніка, форма, певна річ, обмежить нас... але, знаєте, на мою думку, найдоцільніше буде зовсім на неї не зважати і придумати щось таке, що визначало б весь стиль кімнати. Ви мене розумієте?.. Припустімо, ми обшиємо стіни білими хромованими панелями, а підлогу застелемо килимом з овечих шкурок... Боюся тільки, що це обійдеться дорожче, ніж ви розраховували...
12
В легендах про короля Артура село поблизу Корнуолла; за переказом, його поглинуло море.