— А я б тут усе в повітря висадила,— сказала Вероніка.
Тоні пішов, щоб не заважати їхній розмові.
— Ти справді хочеш, щоб місіс Бівер узялася за малу вітальню?
— Тільки коли ти згоден, любий.
— Ти уявляєш собі, який це вигляд матиме — хромовані панелі?
— О, це тільки так, перша думка.
Тоні ходив туди й сюди, з «Мордреда» до «Гіневри» і знов до «Мордреда», як звичайно, коли вони одягалися до обіду.
— Слухай,— сказав він, вертаючись із жилетом,— ти ж завтра не поїдеш, правда?
— Доведеться.
Він пішов у «Мордред» по краватку, приніс її до Бренди й сів перед дзеркалом зав’язати.
— До речі,— мовила Бренда,— як ти гадаєш, чи варто нам тримати Грімшо? По-моєму, це тільки гроші переводити.
— Ти завжди казала, що не можеш обійтися без неї.
— Так, але відколи я живу в квартирі, усе стало набагато простіше.
— Живеш? Серденько, ти говориш так, ніби оселилася там назавжди.
— Будь ласка, посунься на хвилинку, любий. Мені нічого не видно.
— Брендо, скільки часу ти ще збираєшся вивчати економіку?
— Хто? Я? Не знаю.
— Невже ти не можеш сказати хоч приблизно?
— Ти просто не уявляєш собі, скільки мені ще треба вивчити. Коли починали, я тяглася в хвості.
— Брендо...
— А тепер біжи вдягни піджак. Всі, напевне, вже зібралися внизу.
Ввечері Поллі й місіс Бівер грали в триктрак. Бренда й Вероніка, вмостившись на канапі, шили й балакали про рукоділля. Час від часу жінки заводили спільну розмову; за звичкою, вони раз у раз переставляли склади в словах, збиваючись на якийсь злодійський жаргон, якого Тоні не розумів. Він з книжкою в руках сидів осторонь гурточка, коло іншої лампи.
Пізніше, коли всі піднялися нагору, гості зібралися в Брендиній кімнаті побалакати перед сном. Крізь двері туалетної до Тоні долинав приглушений сміх. Вони закип’ятили воду в електричному чайнику і гуртом пили седоброль.
Нарешті, усе ще пересміюючись, вони розійшлися, і Тоні пішов до Бренди. В кімнаті було темно, та, почувши його ходу й побачивши світлий чотирикутник відчинених дверей, Бренда ввімкнула лампочку в головах.
— Чого тобі, Тоні?
Вона лежала в ліжку, голова її глибоко поринала в подушці, обличчя блищало від туалетного молока; гола рука, яку вона простягла до вимикача, знов упала на шовкову ковдру.
— Чого тобі, Тоні? — сказала вона.— Я вже засинала.
— Дуже стомилась?
— Угу.
— Дати тобі спокій?
— Я така виморена... та ще Поллі напоїла мене цим дурманом.
— Ну що ж... добраніч.
— Добраніч... Ти ж не сердишся, правда?.. Така виморена.
Він підійшов до ліжка і поцілував її; вона лежала нерухомо з заплющеними очима. Потім вимкнув світло й вернувся до туалетної.
— Я сподіваюсь, леді Бренда не захворіла?
— Та ні, спасибі вам, просто їй трохи нездужається. Знаєте, вона страшенно виморюється за тиждень у Лондоні, і в неділю їй хочеться відпочити.
— А як високі наукові студії?
— Та, здається, все гаразд. Поки що її запал не охолов.
— Чудово. Скоро ми всі будемо звертатись до леді Бренди з економічними питаннями. Але ви з Джоном, мабуть, нудьгуєте без неї?
— Та певне.
— Прошу, передайте їй моє найщиріше вітання.
— Передам з радістю. Дякую вам.
Тоні зійшов з паперті, і, за звичкою, подався до оранжереї; він вибрав гарденію для себе і п’ять майже чорних гвоздик для дам. Коли він підійшов до дверей кімнати, де вони сиділи, назустріч йому пролунав вибух сміху. Він зупинився на порозі ні в сих ні в тих.
— Заходь, любий, не зважай на нас. Ми просто засперечалися, якого кольору в тебе буде бутоньєрка, і ніхто не вгадав.
Усе ще сміючись, вони попришпилювали квітки до суконь; не сміялася тільки місіс Вівер.
— Коли ви купуєте живці чи насіння, звертайтесь до мене,— сказала вона.— Ви, мабуть, не знаєте: я цим підторговую потроху... Всілякі рідкісні квіти. Я добуваю всякі такі речі для Сільвії Ньюпорт та ще для декого.
— Поговоріть з моїм старшим садівником.
— Сказати правду, я вже поговорила з ним уранці, коли ви були в церкві. Він, здається, все зрозумів.
Вони поїхали рано, щоб устигнути в Лондон на обід.
У машині Дейзі сказала:
— Це якесь страхіття, а не будинок.
— Тепер ви розумієте, як я намучилась за ці роки.
— Біднесенька моя Брендо,— мовила Вероніка і, відшпиливши гвоздику, викинула її за вікно.
— Знаєш,— жалілася Бренда наступного дня,— я маю з Тоні стільки клопоту.
— Що ж він виробляє? — запитала Поллі.
— Поки що нічого особливого, але я бачу, він страшенно нудиться сам у Геттоні.
— На твоєму місці я б не дуже тим журилась.
— А я й не журюся. Але уяви собі, що він раптом почне пиячити абощо. Це дуже ускладнило б усе.
— По-моєму, він на таке нездатний... А втім, треба підсунути йому якусь жіночку.
— Якби ж то пощастило... Але кого?
— Ну, в нас же є наша славна Сібіл.
— Серденько, він же знає її змалечку.
— Ну, тоді Сукі де Фуко-Естергазі.
— Американки його дратують.
— Та вже якусь підшукаємо.
— Лихо в тому, що він так до мене звик. Міняти цю звичку йому буде важко... До речі, що краще: щоб вона була схожа на мене чи не схожа?
— По-моєму, краще, щоб не схожа, але так зразу не вгадаєш.
Вони обміркували проблему до найменших дрібниць.
III
Бренда писала:
«Любий Тоні!
Пробач, що я не писала і не дзвонила, але я геть загрузла в біметалізмі. Страт, складно.
Приїду в суботу — знову з Поллі. Рада, що вона їде до нас удруге — виходить, „Ліонес“ не така паскудна кімната, як решта.
Приїде також одна чарівна жінка, я з нею подружилася і хочу, щоб ми її пригріли. В неї було жахливе життя, вона мешкає в одному домі зі мною. Звуть її Дженні Абдул Акбар. Сама вона біла, але була одружена з африканцем. Нехай вона тобі все розповість. Мабуть, вона приїде поїздом 3.18. Закінчую, час на лекцію.
Дивись не дуже там заглядай у чарку.
«Учора ввечері бачила Джока в „Кафе де Парі“ із якоюсь зухвалою блондинкою. Хто вона?
У Джипа, Джина, чи як його там,— ревматизм, і Марджорі страш. журиться. Вона боїться, що йому повикручує задні лапи, але Кратвелл не схотів, щоб його приводили до нього. Така падлюка! Марджорі йому стільки пацієнтів поприсилала!»
— А ти певна, що Дженні вдасться його улестити?
— Важко сказати,— відповіла Поллі.— У мене від неї все нутро вивертає, але ж вона як учепиться...
— Татусю, мама сьогодні приїде?
— Приїде.
— А ще хто?
— Дама на ім’я Абдул Акбар.
— Яке дурне ім’я. Вона чужоземка?
— Не знаю.
— Зветься вона не по-нашому, правда ж, татусю? Як ти гадаєш, вона хоч трохи вміє по-англійському? А вона чорна?
— Мама каже, що ні.
— А-а... А хто ще?
— Леді Кокперс.
— Мавпяча графиня? Знаєш, вона нітрохи не схожа на мавпу, хіба що з лиця, та й, по-моєму, в неї немає хвоста, я зовсім зблизька придивлявся... хоч, може, вона його сховала між ногами. Як ти гадаєш, татусю?