Поллі з Брендою приїхали перед сьомою годиною. Бренда зразу пішла до дитячої кімнати.
— Ой, ма,— сказав Джон.— Там до нас приїхала така гарна дама. Попроси її, щоб прийшла й сказала мені добраніч. Няня каже, що вона не прийде.
— А татові вона сподобалась?
— Та він нічого не казав... Вона, правда, анічогісінько не тямить у конях і в тубільцях, але гарна-прегарна! Будь ласка, попроси, щоб вона прийшла.
Бренда зійшла вниз і застала Дженні з Поллі й Тоні в кімнаті для курців.
— Ти причарувала Джона Ендрю. Він не хоче лягати спати, поки ще раз тебе не побачить.
Вони вдвох піднялися сходами; Дженні сказала:
— Вони обидва страшенно милі.
— Ну, а як ви з Тоні — поладнали? Вибач, що я не встигла приїхати й зустріти тебе.
— О, він був такий співчутливий, такий лагідний... і такий сумний.
Вони сіли на ліжечку Джона в його спальні. Малий виліз із-під ковдри й пригорнувся до Дженні.
— Укрийся й лежи,— сказала вона,— а то ляпанців надаю.
— А дуже боляче? Давайте, я не боюся.
— Господи, ти просто чаклунка,— вигукнула Бренда.— Він ніколи такий не був.
Коли вони вийшли, няня розчинила ще одне вікно.
— Фу! Всю спальню просмерділи.
— Тобі не подобається? А мені так гарно пахне.
Бренда завела Поллі до «Ліонеса». То були просторі покої, обставлені меблями атласного дерева задля короля Едуарда, коли він, ще бувши принцом Уельським, мав якось приїхати до Геттона на полювання, але так і не приїхав.
— Ну, виходить щось? — нетерпляче спитала вона.
— Хіба так скоро скажеш. Але я певна, що все буде гаразд.
— Вона не того зачарувала. Джон Ендрю просто без тями від неї. Аж диво бере.
— По-моєму, Тоні важкуватий на почин. Шкода, що вона його ім’я перебрехала. Сказати їй?
— Ні, хай так і буде.
Коли вони одягались до вечері, Тоні сказав:
— Брендо, що це за чудернацька особа?
— Вона тобі не сподобалась, любий?
Розчарування й жаль у її голосі були такі виразні, що Тоні зворушився.
— Та не те щоб не сподобалася... Просто чудернацька, правда?
— Невже?.. У неї було жахливе життя.
— Та я відчув.
— Тоні, я тебе прошу, будь із нею ласкавий.
— Гаразд, гаразд. Вона єврейка?
— Не знаю. Я про це не думала. Може, й так.
Зразу після вечері Поллі сказала, що вона стомилась, і попросила Бренду посидіти з нею, поки вона роздягатиметься.
— Не заважаймо голуб’ятам,— шепнула вона за дверима.
— Ох, любонько, навряд чи з цього що вийде... Бач, у Тоні все ж таки є якийсь смак і почуття гумору.
— За вечерею вона не дуже гарно поводилася, правда?
— Забагато балакає... Та й, зрештою, Тоні дуже звик до мене за сім років. А тут раптом такий контраст.
— Стомилась?
— Угу. Трошечки.
— Ти мене так надовго лишила на поталу цій Абдул Акбар.
— Я знаю. Вибач, любий, але Поллі як почне роздягатися... А що, жахливо було? Я б хотіла, щоб ти був до неї прихильніший.
— Але ж вона страхітлива.
— Не можна судити так суворо... У неї такі страшнючі шрами.
— Це вона мені сказала.
— А я сама їх бачила.
— До того ж я сподівався трохи побути з тобою.
— А...
— Брендо, ти, може, й досі сердишся, що я так нажлуктився тоді вночі і будив тебе?
— Ні, любий. Хіба по мені видно, що я серджусь?
— Не знаю... Трошечки наче сердита... Як у тебе минув тиждень? Весело?
— Де там! Весь час над книжками. Біметалізм, сам знаєш...
— А, звісно... ну, ти, мабуть, хочеш уже спати.
— Угу... дуже стомилась. Добраніч, любий.
— Добраніч.
— Мамусю, а можна мені піти поздоровкатися з принцесою?
— Вона, мабуть, ще не встала.
— Ма, ну дозволь, я піду зазирну. Як вона ще спить, я зразу ж піду.
— Так я не знаю, в якій вона кімнаті.
— В «Галахаді», пані,— підказала Грімшо, що викладала Брендине вбрання.
— Господи, чого її там примістили?
— Так сказав містер Ласт, пані.
— Ну, тоді вона, мабуть, уже не спить.
Джон вислизнув із кімнати й побіг коридором до «Галахада».
— Можна?
— А, Джонні-пупсик? Заходь!
Учепившись у клямку, Джон погойдався, на дверях.
— Ви вже поснідали? Мама сказала, що ви, мабуть, іще спите.
— Ні, я вже давно не сплю. Бач, мене колись дуже зранено, і відтоді я часом не можу спати. Хоч яка м’яка постіль, тепер вона мені тверда.
— Ого! А де ж вас поранило? Ви в машині розбились?
— Ні, не в машині, Джонні-пупсику, ні... Та заходь, зачиняй двері, бо холодно. Диви, в мене виноград є. Хочеш винограду?
Джон видерся на ліжко.
— А що ви сьогодні робитимете?
— Ще не знаю. Мені не сказали.
— Ну то я вам скажу. Вранці ми підемо в церкву, бо я мушу йти, а тоді подивимось на Грома, я вам покажу, де ми стрибаємо, а тоді ви посидите зі мною, поки я обідатиму, бо я обідаю рано, а тоді сходимо в Брутонський ліс, а няню з собою не візьмемо, бо вона там замазюкається, і я вам покажу, де лисячу нору розкопали в рівчаку на узліссі, лисиця тоді трохи не втекла, а потім вернемось і поп’ємо чаю в дитячій кімнаті, а я наставлю грамофончик, що дядько Реджі подарував на різдво — він грає «Як тато нам клеїв шпалери», ви ж знаєте цю пісню? Бен її вміє співати, а я вам тоді свої книжки покажу і свою картину — бій під Марстон-Муром.
— Так, веселенький день. А ти не подумав, що мені треба трохи побути з твоїм татом, з мамою і з леді Кокперс?
— Ет, нащо вони вам... Та й ніякого хвоста в леді Кокперс нема, то все брехня. Ну побудьте сьогодні зі мною, чуєте?
— Гаразд, побачимо.
— Вона пішла з ним до церкви. Добра ознака, правда?
— Та ні, не дуже, Поллі. Він воліє ходити туди сам або зі мною. Він потім любить погомоніти з селянами.
— Вона йому не заважатиме.
— Боюся, що ти мого старигана не розумієш. У нього натура куди складніша, ніж здається зразу.
— З вашої проповіді, велебний отче, я бачу, що ви знаєте Схід.
— Атож, я там майже весь вік прожив.
— Схід сповнений якогось таємничого чару, правда?.
— Ходімо вже! — Джон смикнув її за пальто.— Я ще покажу вам Грома.
І Тоні вернувся з бутоньєрками сам.
Після обіду Бренда запропонувала:
— Може, ти покажеш Дженні дім?
— Так, будь ласка, покажіть!
Коли вони дійшли до малої вітальні, Тоні сказав:
— Бренда її переробляє.
У кімнаті лежали дошки, купи позбиваного тиньку, стояли драбини.
— Ох, Тедді, це ж неподобство. Я страшенно не люблю, коли щось старовинне ламають.
— Та ми цією кімнатою користуємося мало.
— Ну то й що...— Вона поштурхала ногою шматки тиньку з геральдичними лілеями та потьмянілою позолотою, уламки припорошеного різьблення, що вкривали підлогу.— Знаєте, ми з Брендою такі добрі друзі. Я б не хотіла щось негарне про неї сказати... та я, відколи приїхала сюди, весь час думаю: чи вона розуміє, який гарний цей дім і як багато він важить для вас.
— Розкажіть мені ще щось про ваші колишні знегоди,— попросив Тоні, ведучи її назад до великої зали.