— Ви соромитесь говорити про себе, правда, Тедді? Недобре так гнітити все в собі. Я теж була дуже нещаслива.
Тоні розпачливо озирався круг себе — чи не порятує його хтось. І рятунок з’явився.
— А, ось де ви,— промовив упевнений дитячий голос.— Ходімо. Я вас поведу в ліс. Тільки швидше, а то скоро смеркне.
— Ой, Джонні-пупсику, а дуже треба йти? Адже я розмовляю з татом.
— Ходімо. Я вже домовився. А потім вам дозволять напитись чаю нагорі у мене.
Тоні забився в бібліотеку: там було стерпно, бо робітники того дня не працювали. Через дві години Бренда наткнулась там на нього.
— Тоні! Ти сам тут? А ми думали, ти з Дженні. Де ти її подів?
— Джон забрав її від мене... саме вчасно, бо ще хвилина, і я б наговорив їй грубощів.
— Ой... а ми з Поллі сидимо вдвох у, кімнаті для курців. Приходь пити чай. У тебе якийсь чудний вигляд... Ти спав?
— Видно, доведеться поставити на цьому хрест.
— А твій стариган, власне, чого сподівається? Він теж не золотий.
— Може, щось би й, вийшло, якби вона не сплутала його ім’я.
— В кожному разі, це розв’язує тобі руки. Ти зробила все, що могла, на догоду стариганові, не кожна жінка взяла б на себе таку мороку.
— Твоя правда,— мовила Бренда.
IV
Збігло ще п’ять днів, і Бренда знов приїхала до Геттона.
— В наступну суботу мене не буде,— сказала вона.— Поїду до Вероніки.
— А мене запросили?
— Авжеж, та я відмовилася за тебе. Ти ж так не любиш їздити в гості.
— А я б охоче поїхав.
— Любий, шкода, що я не знала. Вероніка була б дуже рада... але боюся, тепер уже запізно. В неї такий малесенький будиночок... Сказати правду, мені здавалось, що вона тобі не дуже подобається.
— Як болячка.
— То чого ж ти...
— Дарма. Ти, мабуть, поїдеш у понеділок до Лондона? Ти ж пам’ятаєш, у нас у середу мисливський збір?
— На моріжку?
— Так, серденько, як щороку, ти ж знаєш.
— Та вже ж.
— А ти не могла б лишитися до середи?
— Ні, любий. Розумієш, якщо я пропущу одну лекцію, то вже не втямлю наступної. До того ж мені не дуже кортить милуватися хортами.
— Бен питав, чи пустимо ми Джона.
— Ні, він іще занадто малий.
— Та не на полювання. Я гадаю, він міг би поїхати на своєму поні на збір і подивитись, як виженуть першого звіра. То була б така радість для дитини.
— А це безпечно?
— Цілком.
— Серденятко моє! Який жаль, що я не побачу його.
— А ти нікуди не їдь.
— Ні, ні, не можу. І не треба більше про це, Тоні.
Розмова відбулася зразу по приїзді Бренди, потім усе пішло краще. Цього разу приїхав Джок, а також Аллен з Марджорі й ще одне подружжя — Тоні знав їх змалечку. Бренда запросила їх усіх спеціально для Тоні, і він був радий. Надвечір вони з Алленом пішли пополювати на кролів з рушницями, з яких стріляли граків; після вечері чоловіки грали на більярді, а одна з дружин дивилася, як вони грають.
— Стариган тішиться, як дитина,— мовила Бренда до Марджорі.— Він любісінько звикає до нового режиму.
Засапані й розпашілі чоловіки вскочили до кімнати хильнути віскі з содовою.
— У Тоні одна куля мало не вилетіла у вікно,— сказав Джок.
Цю ніч Тоні спав у «Гіневрі».
— У нас усе гаразд, правда ж? — запитав він раптом.
— Авжеж, любий.
— Мені тут так тоскно самому, і в голову лізуть усілякі думки.
— Тоні, не нуди світом. Ти ж знаєш, що це заборонено.
— Більше не буду.
Вранці Бренда пішла з ним до церкви. Вона вирішила присвятити йому всю суботу й неділю, а тоді зникнути надовго.
— Ну, як ваша висока наука, леді Брендо?
— Вчуся запоєм.
— Невдовзі ми всі приходитимемо до вас на пораду, коли перевищимо свій кредит у банку.
— Ха-ха.
— А як там Грім? — запитала міс Тендріл.
— Я на ньому поїду на полювання в середу,— сказав Джон.
У збудженні перед майбутнім мисливським збором він забув принцесу Абдул Акбар. «Добрий боже, прошу тебе, хай буде гарний слід. Боже, прошу тебе, хай я побачу, як зацькують лисицю. Боже, прошу тебе, хай у мене все буде гаразд. Боже, благослови Бена і Грома. Боже, прошу тебе, хай я перестрибну через височенну загорожу»,— повторював він протягом усієї відправи.
Бренда обійшла з Тоні котеджі й оранжереї, вибрала разом з ним бутоньєрку.
За сніданком Тоні був у піднесеному настрої. Бренда вже почала забувати, який він іноді буває дотепний. Після сніданку він перевдягся й пішов грати в гольф із Джоком. Потім вони посиділи в клубі. Тоні сказав:
— У нас тут у середу позводять усіх хортів з околиці. Ти б не міг лишитися?
— Ні, я мушу вернутись. Відбудуться дебати із свинячого питання.
— Жаль. Послухай, а чом би тобі не запросити сюди твою даму? Завтра всі їдуть. Ти ж можеш їй подзвонити.
— Та міг би.
— Боїшся, що їй не сподобається тут? Ми б примістили її в «Ліонесі». Поллі обидва рази спала там; мабуть-таки, там не так уже й незручно.
— Чого ж, може, їй і сподобається. Я подзвоню й запитаю.
— А чого б і тобі не поїхати на полювання? Тут у одного чоловіка, на прізвище Брінквел, здається, можна найняти пристойного коня.
— Ну що ж, спробую.
— Джок лишається. До нього приїде зухвала блондинка. Ти не проти?
— Я? Звичайно, ні.
— Гарна була неділя.
— Так, мені здавалось, що ти щиро веселився.
— Як колись — поки ти не захопилась економікою.
Марджорі сказала Джокові:
— Як ти гадаєш, Тоні знає про Вівера?
— Та, мабуть, не знає.
— Я нічого не казала Алленові. А він, по-твоєму, знає?
— Навряд.
— Ох, Джоку, чим воно скінчиться?
— Бівер їй швидко набридне.
— Лихо в тому, що він до неї досить байдужий. А то давно було б по всьому... Вена поводиться як справжня дурепа.
— Коли вже на те пішло, я сказав би, що вона дуже хитро закрутила справу.
Друге подружжя провадило таку розмову:
— Як ти гадаєш, Марджорі з Алленом знають про Брендині шури-мури?
— Та що ти!
Бренда мовила до Аллена:
— А Тоні веселісінький, правда?
— Вибрикує, як лошатко.
— Я вже почала була турбуватись... Але ж начебто не схоже на те, що він здогадується про мої походеньки?
— Та що ти! Йому таке ніколи й на думку не спаде.
Бренда сказала:
— Розумієш, я не хочу, щоб він страждав... Марджорі весь час повчає мене, мов та гувернантка.
— Справді? У нас про це не заходило мови.
— Звідки ж ти дізнався?
— Люба моя, до цієї хвилини я нічогісінько не знав про твої походеньки. І зараз ні про що тебе не питаю.
— А-а... Я думала, що всі знають.
— З тими, хто крутить романи, завжди та сама біда: або їм здається, що ніхто нічого не знає, або що всі знають геть усе. А насправді тільки такі пащекухи, як Поллі та Сібіл, вважають за свій обов’язок все про всіх винюхувати; інших це просто не цікавить.
— А-а...
Трохи згодом Аллен сказав Марджорі:
— Бренді заманулось звірятися мені щодо Вівера.
— Я не знала, що тобі все відомо.
— Ще б пак. Але я не хотів, щоб вона хвалилася переді мною своїми фіглями-міглями.
— Як мені не подобається ця історія! Ти знайомий з Бівером?