— Та зустрічались кілька разів. Зрештою, то не наш клопіт, нам нема чого встрявати між нею й Тоні.
V
Джокова блондинка звалася місіс Реттері. Відомості про неї Тоні здобув із пліток Поллі, які він випадково почув, і зі скупої інформації, що вряди-годи прохоплювалася в Джока. Їй було трохи більше тридцяти. Десь поблизу Котсмора жив довготелесий, з ледь попсованою репутацією майор Реттері, з яким вона колись одружилася. Родом вона була американка, але з неї вже стерлося все американське; багата людина, вона, одначе, не мала ніякого рухомого й нерухомого майна, крім, того, що вміщалося в п’яти величезних валізах. Джокові вона впала в очі минулого літа в Біарріці, і він знов закохався у неї в Лондоні, де вона на великі гроші й дуже вправно грала в бридж по шість-сім годин на день і переїздила з готелю в готель у середньому що три тижні. Час від часу її нападав потяг до морфію; тоді вона кидала бридж і по кілька днів сиділа сама в своїх готельних апартаментах, коли-не-коли підживлюючись склянкою холодного молока.
Вона прилетіла літаком у понеділок пополудні. То вперше гість прибув до Геттона в такий спосіб, розхвилювавши всю прислугу. За вказівками Джока кочегар і один із садівників позначили в парку місце, де сісти літакові, й запалили купу вогкого листя, щоб по диму видно було напрямок вітру. П’ять валіз прибули звичайним шляхом, залізницею, в супроводі немолодої, бездоганно вишколеної покоївки. В одній валізі місіс Реттері привезла власні простирадла — не шовкові й не квітчасті, без мережив, без будь-яких оздоб, тільки з маленькими простими монограмами.
Тоні, Джок і Джон вийшли подивитись, як вона посадить літак. Вона вилізла, потяглася, відстебнула навушники шкіряного шолома й рушила їм назустріч.
— Сорок дві хвилини,— сказала вона.— Проти вітру це непогано.
Висока й струнка, у шоломі й комбінезоні, вона здавалась трохи суворою, зовсім не такою уявляв її собі Тоні. Десь глибоко в мозку у нього мріла безглузда думка про хористку в штанцях і ліфчику, яка вискакує з величезної, обплетеної стрічками великодньої крашанки з криком: «Ура, хлоп’ята!» Місіс Реттері привіталася стримано, майже офіційно.
— Ви поїдете в середу на полювання? — спитав Джон.— У нас буде мисливський збір.
— Я поїхала б на півдня, якби знайшовся для мене кінь. В цьому році я ще не полювала.
— І я теж.
— Виходить, ми обоє будемо як новачки.— Вона розмовляла з ним, наче з ровесником.— Ти покажеш мені ваші місця.
— Мабуть, спершу оточать Брутонський ліс. Там є велика лисиця, ми з татом бачили її.
Коли вони з Джоком лишилися вдвох, той сказав:
— Добре, що ти приїхала. Що скажеш про Тоні?
— Це він одружений з тією чарівною жінкою, що ми бачили в «Кафе де Парі»?
— Так.
— Ти сказав тоді, що вона закохана в того молодика.
— Так.
— Дивний у неї смак... А як звуть її чоловіка?
— Тоні Ласт. Жахливий будинок, правда?
— Невже? Я не дуже придивляюсь до будинків.
Коло місіс Реттері не треба було дуже впадати. Після обіду вона дістала чотири колоди карт і заходилась розкладати на столику в кімнаті для курців неймовірно складний пасьянс, яким розважалася цілий вечір.
— Не чекайте мене,— сказала вона.— Я не піду спати, поки він не вийде. Це іноді забирає кілька годин.
Їй показали, як вимкнути світло, й лишили за пасьянсом.
Другого дня Джок сказав:
— У тебе на фермі є свині?
— Є.
— Ти не заперечуватимеш, якщо я піду подивитись на них?
— Нітрохи. Тільки навіщо воно тобі?
— А там є який-небудь доглядач, що зможе розказати мені про них?
— Є.
— Ну, то я піду туди на весь ранок. Незабаром я маю виступати в палаті з промовою про свиней.
Місіс Реттері вони не бачили аж до полудня. Тоні гадав, що вона спить, коли раптом вона вийшла з малої вітальні в комбінезоні.
— Я встала давно,— мовила вона.— Зійшла вниз, а робітники якраз обдирали стелю. Я не втерпіла й узялася їм помагати. Сподіваюся, ви не проти.
Пополудні вони поїхали до стаєнь по сусідству — вибрати коней. Після чаю Тоні сів писати листа до Бренди; за останні кілька тижнів він призвичаївся до писання листів.
«Як гарно було в неділю,— писав він.— Дякую тобі тисячу разів за твою ласку. Я так хотів би, щоб ти приїхала й на наступну неділю або лишилася б надовше цього разу, проте я все розумію.
Зухвала блондинка зовсім не така, як ми гадали,— дуже спокійна й стримана. Взагалі Джокові до смаку зовсім інший тип жінок. Я певен, що вона навіть не знає, ні де гостює, ні як мене звати.
Робота у малій вітальні посувається добре. Сьогодні майстер сказав мені, що під кінець тижня вони почнуть обшивати стіни хромованими панелями. Мою думку ти знаєш.
У Джона тільки й мови, що про завтрашнє полювання. Сподіваюся, він не скрутить собі в’язів. Джок та його 3. Б. теж їдуть».
Поблизу Геттона були три мисливські округи; пігстентонцям, що там полювали, припали під час поділу найгірші місця, і вони страшенно заздрили на бейтонські ліси. З них були не дуже дружні мисливці — вони й один одного зневажали, і чужих не терпіли, і завжди сварились між собою; об’єднувала їх тільки спільна неприязнь до мисливського старости. Полковник Інч нічим не заслужив цієї традиційної для мисливців непопулярності: він був нерішучий, непоказний чоловік і багато своїх грошей укладав у справи округи. Сам він дуже рідко брав участь у полюванні з гончаками; в такі дні його частіш можна було побачити десь в іншому кінці округи — він понуро їхав путівцем, жуючи імбирні пряники, або важко трюхикав надвечір полями — самотня червона постать на тлі зораної землі,— озираючись довкола в ранньому присмерку або розпитуючи стрічних селян про дорогу. Єдиною втіхою, що він мав із цього звання,— правда, для нього досить істотною,— було те, що він міг про нього згадати на зборах правлінь різних товариств, де він головував.
Пігстентонці збиралися двічі на тиждень. У середу їх рідко приїздило багато, але до Геттона з’їжджалося чимало, бо там були найкращі місця, а перспектива частування принаджувала туди й багатьох витривалих літніх дам із сусідніх мисливських округ. Сходились пішки та з’їжджались хто на чому й глядачі — одні, більш-менш знайомі з Тоні, товпились коло столу з закусками, інші скромно отиралися ззаду. Племінниця містера Тендріла, що саме гостювала в нього, приїхала на мопеді.
Джон стояв коло Грома, схвильований і гордий. Бен позичив у сусіда-фермера дебелу й дужу кобилу; він сподівався ще пополювати сам, коли Джона відвезуть додому. Джон допросився, щоб няню лишили вдома, і вона разом з покоївками виглядала з вікна на другому поверсі; того дня вона не мала влади. Ще одягаючи Джона, вона лютувала.
— Як лисицю зацькують при мені, то полковник Інч, мабуть, і мене помаже кров’ю.
— Нічого при тобі не зацькують,— відказала няня.
А тепер вона крізь вузеньке віконце-амбразуру дивилась на метушню внизу. «Все це дурні вигадки Бена Гекета»,— думала вона. Їй осоружне було все — і гончаки, і полковник, і саме полювання, і псарі, й доїжджачі, і племінниця містера Тендріла в макінтоші, і Джок у чудернацькому мисливському костюмі, і місіс Реттері в циліндрі та візитці,— вона й гадки не мала, як підозріливо поглядають на неї жертводавці; й усміхнений Тоні, що розмовляв з гостями, і навіжений дідуган з тер’єрами, і репортер-фотограф, і гарненька міс Ріпон, що не могла дати ради молодому коневі, який гарцював бокаса по лужку, і конюхи, і запасні коні, й несміливі, нікому не знайомі глядачі далеко позаду — все це були дурні вигадки Бена Гекета. «Вчора дитина заснула аж об одинадцятій,— думала вона.— Так її збаламутили».
Нарешті всі рушили до Брутонського лісу; шлях туди пролягав південною алеєю через Комптон-Ласт, далі по шосе якихось півмилі, а тоді полями.
— Джонові я дозволяю доїхати лише до узлісся,— сказав Тоні.