— Слухаю, сер, тільки хіба ж воно завадить, коли хлопець подивиться, як гончаки виженуть звіра.
— Ваша правда.
— А якщо звір побіжить до садиби, то теж не буде ніякої шкоди, як ми обережненько поїдемо слідом стежечками та через хвірточки.
— Та вже ж, тільки щоб за годину Джон був дома.
— Ви ж не захочете, щоб я забрав його додому, поки звіра не вполюють, правда ж, сер?
— Гаразд, але на першу Джон мусить бути дома.
— Покладіться на мене, сер. Не журися, синку,— сказав він Джонові,— надивишся ти й на полювання.
Вони зачекали, поки проїдуть вершники, а тоді потюпали помаленьку слідом. За ними назирці повільно посувалися машини, оповиті вихлопними газами.
Джон засапався, у нього паморочилося в голові. Грім мотав головою й гриз вуздечку. Двічі він хотів був відбитися від мисливців і возив Джона по колу, тож Бен сказав: «Придерж-но його, синку»,— і під’їхав ближче до хлопчика, щоб схопити за повіддя, якщо Грім заноровиться. Поні рвонув зненацька вперед, і Джон з несподіванки мало не вилетів із сідла, але встиг схопитися за нього й винувато поглянув на Бена.
— Щось я сьогодні дуже погано їжджу. Як ти гадаєш, хтось помітив?
— Нічого, хлопче. На полюванні мало хто клопочеться якимись там приписами.
Джок і місіс Реттері їхали поряд.
— А мені до вподоби цей кумедний кінь,— сказала місіс Реттері; вона сиділа на коні по-чоловічому, і зразу було видно, що вона вправна вершниця.
Пігстентонці відзначили цей факт з видимою досадою, бо він порушував їхнє тверде переконання, що коли вже їхні товариші мисливці блазні й боягузи, то чужаки й поготів усі, як один, бовдури й навіженці і їх краще не підпускати до себе близько.
Посередині села міс Ріпон ледве розминулася з хлібним фургоном. Її кінь задкував і сахався вбік, тремтів і крутився на місці, розпачливо ковзаючись на гудроні. Джон і Бен об’їхали її, тримаючись якнайдалі від її коня, що форкав і люто поблискував очима. Цього коня всі добре знали. Батько міс Ріпон ціле літо намагався продати його і вже спустив ціну до вісімдесяти фунтів. Кінь добре перестрибував перешкоди, але їздити на ньому була справжня мука. Невже батько міс Ріпон справді гадає, що швидше продасть коня, зробивши посміховище із своєї дочки? А втім, цей скупердяга здатний ризикувати доччиною головою заради вісімдесяти фунтів. Та, правду кажучи, вона й найкращому коневі не дасть ради...
Незабаром вона промчала мимо легким галопом; обличчя в неї розчервонілось, вузол скрученого волосся збився набік; вона відхилилася назад, щосили натягуючи повіддя.
— Ця дівуля сьогодні догарцюється,— мовив Джок.
Пізніше вони зустрілися з міс Ріпон на узліссі. Її кінь був весь у милі, з вуздечки капала піна, проте він утихомирився й скуб кущики осоки, що де-не-де росли в лісі. Міс Ріпон важко відсапувалась і тремтячими руками поправляла зачіску й вуаль на капелюшку. Джон під’їхав до Джока.
— Що там таке, містере Грант-Мензіс?
— Гончаки облягають узлісся.
— А-а.
— Ну як, ти задоволений?
— Еге. Грім сьогодні страшенно норовистий, з ним ще такого не бувало.
Довелось довгенько чекати, поки в лісовій хащі засурмив ріг. Всі зібралися край великого поля, коло воріт. Всі, тобто за винятком міс Ріпон, яка кілька хвилин тому рвонула з місця на півслові й помчала галопом до Геттон-гілза. Через півгодини Джок сказав:
— Скликають гончаків.
— Виходить, даремно старалися?
— Боюся, що так.
— Недобре, що таке сталося в нашому лісі,— докинув Бен,— Люди можуть казна-що подумати.
І справді, пігстентонці, забувши про недавній гостинний прийом, уже питали один в одного: «Чого ж можна сподіватись, коли сам Ласт не полює?» — й кидали усякі туманні натяки: мовляв, минулого тижня бачили, як один з лісників пізно ввечері закопував щось у лісі.
Усі подалися геть із маєтку. Бен раптом згадав про свої обов’язки.
— Як по-вашому, сер, чи не час уже відвезти мастера Джона додому?
— А що звелів містер Ласт?
— Він сказав, що йому можна доїхати до узлісся, але не сказав, до якого, сер.
— Ну, то, мабуть, йому вже пора додому.
— Ой, містере Грант-Мензіс!
— Нічого не вдієш, їдьмо, мастере Джон. Досить з тебе на сьогодні.
— Коли ти вернешся сьогодні вчасно, тато пустить тебе й іншим разом.
— А може, не буде ніякого іншого разу. Може, весь світ западеться. Будь ласка, Бене. Будь ласка, містере Грант-Мензіс.
— Сором, та й годі, що не знайшли лисиці,— сказав Бен.— Хлопчина так уже чекав цього полювання.
— І все-таки я думаю, що містер Ласт відіслав би його додому,— мовив Джок.
Джонову долю було вирішено: гончаки рушили в один бік, вони з Беном — в інший. Коли вони під’їздили до шосе, Джон мало не плакав.
— Глянь-но,— сказав Бен, щоб розважити його.— Он їде міс Ріпон на своєму скаженому гнідому. Певне, теж додому вертає. Видно, кінь її скинув.
Капелюшок і спина міс Ріпон були замазані болотом з налиплим мохом. Після свого раптового від’їзду вона пережила важкі півгодини.
— Я відведу його додому,— сказала вона.— Сьогодні я ніяк не можу укоськати його.
Вона потрюхикала поряд з ними до села.
— Може, містер Ласт дозволить мені подзвонити, то я попрошу, щоб по мене прислали машину, Мені не хочеться їхати на ньому додому, коли він отаке виробляє. Просто не знаю, що на нього найшло,— додала вона добродушно.— В суботу я їздила на ньому. З ним Іще такого не бувало.
— Це кінь не для жінки,— сказав Бен.
— Та де там, з ним і конюх не дасть собі ради,— вихопилося в ображеної міс Ріпон,— а тато й близько до нього не підступає. Принаймні... тобто я хочу сказати... Мабуть, і вони б з ним сьогодні нічого не вдіяли.
Гнідий, проте, начебто втихомирився й не відставав від інших коней. Вони їхали поряд — Джонів поні посередині, міс Ріпон з Беном по боках.
Отоді все й сталося: на повороті вони зіткнулися з невеликим приміським автобусом. Він і так їхав не дуже швидко, а побачивши коней, водій іще зменшив швидкість і звернув на узбіччя. Племінниця містера Тендріла, теж розчарована сьогоднішнім полюванням, їхала слідом за ними на мопеді; вона також зменшила швидкість, а коли помітила, що кінь міс Ріпон знов норовиться, і зовсім спинилась.
Бен сказав:
— Давайте я спершу проїду, міс. А ваш кінь піде за моїм. Не натягуйте дуже вудила, тільки стьобніть його разочок.
Міс Ріпон так і зробила; взагалі всі поводилися дуже розважно.
Вони порівнялися з автобусом. Гнідий міс Ріпон ішов неохоче, але здавалося, що він усе ж таки пройде. Пасажири розважались, спостерігаючи це видовище. Аж раптом у мопеда оглушливо стрельнуло в моторі. На мить гнідий з переляку застиг на місці; потім, бачачи загрозу і спереду і ззаду, він зробив те, що й слід було сподіватися: сахнувся вбік, з розгону штовхнувши Джонового поні. Джон вилетів із сідла і впав на дорогу, а гнідий міс Ріпон бокаса позадкував від автобуса.
— Держіть його, міс! Стьобніть його нагаєм! — кричав Бен.— Хлопчина впав.
Дівчина послухалась; кінь рвонувся і помчав дорогою, до села, але перед тим встиг ударом копита скинути Джона в рівчак, де він лишився лежати нерухомо, зігнувшись удвоє.
Всі погодилися, що ніхто тут не винний.
Минуло близько години, поки новина дійшла до Джока й місіс Реттері, що чекали на іншому безлюдному узліссі. Полковник Інч звелів припинити на сьогодні полювання і відвести гончаків до псарень. Змовкли голоси, які ще п’ять хвилин тому доводили, ніби містер Ласт наказав постріляти всіх лисиць у своєму маєтку — мовляв, це всі добре знають. Пізніше, після ванни, всі в один голос звинувачували батька міс Ріпон, але в ту хвилину вони приголомшено мовчали. Хтось позичив Джокові й місіс Реттері машину і конюха наглянути за кіньми.