— Який жах! — мовив Джок, сидячи в чужій машині.— Що ми скажемо Тоні?
— Я зовсім не годжуся для такої місії,— відповіла місіс Реттері.
Вони проминули місце, де стався нещасливий випадок. Там іще юрмилися люди, обговорюючи подію.
Люди юрмилися і в залі. Лікар уже збирався йти і застібав пальто.
— Вмер на місці,— сказав він.— Проломлено череп. Дуже жаль, таке миле було хлоп’я. Але ніхто тут не винний.
Була там і няня, вся в сльозах, а також містер Тендріл з племінницею; полісмен, Бен Гекет і двоє чоловіків, що помогли принести тіло, сиділи в челядні.
— Хлоп’я не винне,— казав Бен.
— Так, ніхто тут не винний,— казали всі.
— Бідолашному хлоп’яті цілісінький день з біса не щастило,— провадив Бен.— Коли хто тут і винний, то це містер Грант-Мензіс: нащо звелів йому їхати додому?
— Ніхто тут не винний,— погодились усі.
Тоні сидів сам-один у бібліотеці. Коли Джок увійшов, він зразу сказав:
— Треба повідомити Бренду.
— А ти знаєш, де її можна знайти?
— Мабуть, вона зараз на курсах... Але не можна ж їй сказати по телефону... До речі, Емброуз уже дзвонив і туди, і на квартиру, але не додзвонився... Господи, ну як їй сказати!
Джок мовчав. Він стояв біля каміна спиною до Тоні, заклавши руки в кишені штанів. Трохи згодом Тоні сказав:
— Вас не було поблизу, правда?
— Ні, ми поїхали на інше узлісся.
— Перша мені сказала племінниця містера Тендріла... А тоді його принесли, і Бен мені все розповів:.. Бідна дівчина така приголомшена.
— Міс Ріпон?
— Так, вона оце щойно пішла... Вона теж упала й сильно забилась. Її кінь спіткнувся, як у село в’їхала... вона в жахливому стані, бідолашна, так ударилась... та ще й Джон. Вона спершу не знала нічого... вона вже в аптеці була, їй там голову перев’язували, аж тоді їй сказали. Вона розбила голову, як падала. Я відіслав її додому в машині... Вона не винна ні в чому.
— Так, ніхто тут не винний. Просто так сталося.
— Авжеж, тут ніхто не винний,— погодився Тоні.— Просто так сталося... але як же сказати Бренді?
— Комусь доведеться поїхати.
— Атож... Мені, мабуть, треба лишитися тут. Навіщо, я й сам зараз не скажу, але багато про що доведеться подбати. Як це жахливо — просити когось про таку річ...
— Я поїду,— запропонував Джок.
— Так, мені багато про що доведеться подбати... Лікар каже, що слідство буде. Звісно, це чиста формальність, але для дівчини воно дуже прикро. Вона муситиме давати свідчення... а вона сама в жахливому стані. Сподіваюся, що я нічого не наговорив їй. Бо тоді якраз принесли Джона, і я був сам не свій. У неї був страшний вигляд. Здається, батько з нею не панькається... Якби ж Бренда була вдома, вона з усіма вміє. А я такий незграбний.
Обидва постояли мовчки. Потім Тоні спитав:
— У тебе справді стане духу поїхати сказати Бренді?
— Так, я поїду,— відказав Джок.
Трохи згодом увійшла місіс Реттері.
— Полковник Інч приїздив,— сказала вона.— Я з ним поговорила. Він хотів висловити вам своє співчуття.
— Він ще тут?
— Ні, я йому сказала, що вам краще побути на самоті. Він думав, вам буде легше, що полювання припинено.
— Я йому дуже вдячний, що він приїздив... А ви розважилися гарно?
— Де там!
— Шкода. Ми з Джоном на тому тижні бачили лисицю в Брутонському лісі... Джок їде до Лондона привезти Бренду.
— Я його літаком відвезу. Так буде швидше.
— Авжеж, так буде швидше.
— Моя покоївка може привезти речі згодом, поїздом... Зараз я піду перевдягнусь. Це яких десять хвилин.
— Я теж перевдягнусь,— сказав Джок.
Лишившись сам, Тоні подзвонив. Прийшов молодий слуга — зовсім молоденький, новачок у Геттоні.
— Перекажіть містерові Емброузу, що місіс Реттері сьогодні їде. Вона полетить разом з містером Грант-Мензісом. А пані, мабуть, приїде вечірнім поїздом.
— Слухаю, сер.
— Треба їх зараз нагодувати. Подайте щось холодне у їдальню. Я теж поснідаю з ними... Та подзвоніть до полковника Інча, подякуйте за візит. Скажіть, що я йому напишу. І до містера Ріпона — спитайте, як здоров’я міс Ріпон. І до містера Тендріла — спитайте, чи можу я прийти до нього ввечері. А може, він ще тут?
— Ні, сер, він кілька хвилин як пішов.
— Скажіть йому, що я хочу з ним домовитися про похорон.
— Слухаю, сер.
По містерові Ласту й не знати було нічого, казав потім слуга.
В бібліотеці було зовсім тихо, бо того дня робітники у малій вітальні не працювали.
Місіс Реттері прийшла перша.
— Зараз подадуть сніданок.
— Навіщо,— сказала вона.— Адже ми їли перед полюванням.
— Краще перекусіть чогось,— сказав Тоні, а за хвилину додав: — Як важко буде Джокові сказати Бренді... Чи ж скоро вона приїде?
У голосі Тоні було щось таке, що місіс Реттері спитала:
— А що ви тут робитимете самі?
— Не знаю. Тут, мабуть, треба буде про дещо подбати.
— Слухайте,— мовила місіс Реттері,— хай краще Джок сам їде машиною. А я побуду з вами, поки леді Бренда приїде.
— Вам буде важко.
— Ні, я таки не полечу.
Тоні сказав:
— Це, мабуть, дивно, але я таки хочу, щоб ви лишилися... Тобто якщо вам не дуже важко. Я сам не свій. Не можу повірити, що це правда.
— І все ж це правда.
Увійшов слуга і сказав, що містер Тендріл прийде після чаю, а міс Ріпон зразу лягла в ліжко і заснула.
— Містер Грант-Мензіс поїде своєю машиною. Може, він увечері й вернеться,— сказав Тоні.— Місіс Реттері побуде тут, поки приїде пані.
— Слухаю, сер. А полковник Інч питає, чи ви не хочете, щоб мисливці просурмили над могилою «Прощавай».
— Скажіть, що я йому напишу.
Коли слуга вийшов, Тоні сказав:
— Страхіття. Таке придумати.
— Та ні, не знаю... Він дуже хоче якось розрадити вас.
— Мисливці не дуже шанують його як старосту.
Десь о пів на третю Джок поїхав. Тоні й місіс Реттері пили каву в бібліотеці.
— Боюся, що вам буде нудно зі мною,— сказав Тоні.— Ми ж так мало знаємо одне одного.
— А ви про мене не думайте.
— Але ж вам, мабуть, дуже важко.
— Не думайте й про це.
— Спробую... От безглуздя: я ж зовсім цього не думаю, тільки так кажу... Я думаю весь час про інше.
— Я знаю. Не треба мені казати нічого.
За хвильку Тоні сказав:
— Яке страхіття це буде для Бренди! Адже в неї мало що було в житті, крім Джона. Я маю її, я й дім люблю... А для Бренди Джон завжди був головне... ще б пак... До того ж останнім часом вона так мало його бачила. Вона ж весь час у Лондоні. Це для неї буде тяжкий удар.
— Важко вгадати, що для кого тяжкий удар.
— Але ж я так добре знаю Бренду!
VI
Вікна в бібліотеці стояли відчинені, й у тихій кімнаті було виразно чути, як високо на вежі серед кам’яного різьблення б’є годинник. Обоє вже довгенько мовчали. Місіс Реттері сиділа спиною до Тоні; вона розкладала на картярському столі свій хитромудрий пасьянс із чотирьох колод, а він сидів перед каміном, у кріслі, там, де сидів після сніданку.
— Ще тільки четверта година? — здивувався він.
— А я гадала, ви спите.
— Ні, я просто задумався... Джок уже більш як половину дороги проїхав, він десь біля Ейлсбері або Трінга.
— Машиною ж так довго їхати.
— Нема ще й чотирьох годин, як це сталось... аж чудно думати, що це ще той самий день. Лише п’ять годин тому всі були тут, пригощалися перед полюванням.