Обоє ще трохи помовчали: місіс Реттері згорнула карти й заходилась розкладати знову.
— В двадцять вісім хвилин на першу мені сказали. Я тоді поглянув на годинника. За десять хвилин до першої Джона принесли... вже більш як три години тому... Майже неймовірно, правда? Все разом стало якесь не таке.
— А так завжди буває,— сказала місіс Реттері.
— Бренда довідається за годину... якщо Джок застане її. Звісно, дуже можливо, що її не буде дома, і він не знатиме, де її шукати, бо вона живе в квартирі сама. Як іде кудись, то замикає двері, та й усе. І цілих півдня не приходить. Я це знаю, бо часто, буває, телефоную і не застаю нікого. Він, може, не одну годину її розшукуватиме... Може, й ще цілих чотири години. Тоді буде вже восьма. Може, вона аж до восьмої не вернеться... Подумайте, скільки вже часу минуло, відколи це сталось, а Бренда й ще стільки часу нічого не знатиме. Аж не віриться, правда? А тоді ще сюди треба їхати. Є поїзд десь о дев’ятій з хвилинами. Може, вона встигне на нього. Не знаю, чи мені їхати її зустрічати?.. Я б не хотів лишати Джона.
(Місіс Реттері сиділа, пильно дивлячись на карти й перекладаючи їх групками то туди, то сюди, немов човники в ткацькому верстаті. Під її пальцями з хаосу народжувався порядок; вона визначала, яка карта йтиме за якою чи поперед якої, і символи перед її очима ставали змістовними, пов’язаними між собою).
— Звичайно, може, вона й дома буде. Тоді вона може приїхати й вечірнім поїздом, тим самим, що ним завжди верталась, коли їздила до Лондона, поки не було квартири... Я намагаюсь уявити, як це воно буде, коли приїде Джок і вона здивується, побачивши його, а потім він їй скаже... Як важко буде Джокові... Може, вона вже о пів на шосту або й трохи раніше все знатиме.
— Шкода, що ви не любите пасьянсів,— сказала місіс Реттері.
— Мені навіть легше буде, коли вона знатиме... бо так наче якось негарно, ніби в мене якась таємниця, що Бренда її не знає... Хтозна, як у неї час розподілений. Здається, остання лекція закінчується десь о п’ятій... І чи вона зразу йде додому перевдягтись, коли хоче піти кудись на чай чи коктейль. Адже в тій квартирці не можна весь час сидіти, вона така маленька.
Місіс Реттері замислилась над розкладкою карт, тоді згорнула їх на купу, ще раз розіклала — не задумуючи нічого; тепер пасьянс майже вийшов, тільки червова шістка не лягла куди слід, а на одному ріжку лишилось вільне місце, куди нічого не можна було перекласти.
— Від цього пасьянсу здуріти можна.
Знову почулося бамкання годинника.
— Тільки чверть на п’яту?.. Ви знаєте, я б, мабуть, збожеволів, якби лишився сам. Я вам такий вдячний, що ви лишилися зі мною.
— Ви вмієте грати в безик?
— Пробачте, не вмію.
— А в пікет?
— Теж ні. Я ніколи не міг навчитися в щось грати — крім «гукай пару».
— Шкода.
— Треба б послати телеграму Марджорі й ще декому, та я краще зачекаю, поки Джок сповістить, що він бачив Бренду. А то, може, Марджорі принесуть телеграму, а Бренда там.
— Спробуйте-но не думати ні про що. А в кості ви вмієте грати?
— Ні.
— Це дуже легко, я вас навчу. Кості мають бути в триктраку.
— Та ні, не треба. Мені не хочеться грати.
— Візьміть кості й сядьте за стіл. Нам ще треба якось шість годин перебути.
Вона показала, як кидають кості.
— Та я бачив у кіно,— сказав він.— Носії на вокзалі й таксисти грають.
— Звісно, бачили, нічого тут нема хитрого. Дивіться, ви виграли.
Трохи згодом Тоні сказав:
— Я оце щось подумав.
— Ви ніяк не можете не думати?
— А що як вечірні газети вже про все довідались? Бренда може побачити десь на вітрині або просто знічев’я купити газету, а воно там... ще й з фотографією.
— Так, я про це подумала, коли ви говорили про телеграми.
— Це ж дуже можливо, правда? Вони ж про все зразу дізнаються. А що можна зробити?
— Нічогісінько. Тільки ждати. Ну ж бо, кидайте кості.
— Та мені не хочеться грати. Тоскно дуже.
— Знаю, що тоскно. Можете не казати мені... та не кидати ж гру, саме коли вам так щастить?
— Вибачте... мене воно не розважає.
Він пройшовся по кімнаті — спершу до вікна, потім до каміна. Тоді почав натоптувати люльку.
— Принаймні можна довідатися, чи є щось у вечірніх газетах. Можна подзвонити до мого клубу й спитати швейцара.
— Що з того? Однаково ваша дружина теж побачить. Треба просто чекати. У що ви вмієте грати, як ви сказали? Гукай що?
— «Гукай пару».
— Ну, навчіть і мене.
— Та це дитяча гра. Удвох у неї грати нецікаво.
— Дарма.
— Ну, кожне називається якоюсь твариною.
— Гаразд, хай я буду курка, а ви собака. Далі що?
Тоні пояснив.
— Правда, це така гра, що для неї треба доброго настрою,— сказала місіс Реттері.— Але я спробую.
Вони взяли по колоді й почали здавати. Незабаром вийшла пара вісімок.
— Гав,— сказала місіс Реттері, збираючи карти.
Випала ще одна пара.
— Гав-гав,— сказала місіс Реттері.— Щось ви без запалу граєте.
— Ко-ко-ко,— озвався Тоні.— За хвилинку він знов промовив: — Ко-ко-ко.
— Уважніше,— сказала місіс Реттері.— Це ж не пара.
Вони ще грали, коли ввійшов Альберт спустити завіси. У Тоні лишилося тільки дві карти, і він усе перекладав одну на одну, а місіс Реттері довелося поділити свої на дві купки, бо всіх зразу не можна було вдержати в руці. Побачивши Альберта, вони перестали грати.
— Цікаво, що він про нас подумав? — сказав Тоні, коли слуга вийшов.
А Альберт потім розказував: «Хлоп’я лежить нагорі неживе, а він сидить і сокоче, як курка».
— Облишмо вже.
— Так, нецікава гра. Шкода, що ви більш ніякої не знаєте.
Вона зібрала карти й почала розбирати на колоди. Емброуз із Альбертом принесли чай. Тоні глянув на годинник.
— П’ята година. Віконниці позачиняли, й годинника тепер ми не чутимемо. Джок, певне, вже в Лондоні.
— Я б випила віскі,— сказала місіс Реттері.
Джок ніколи не був у Брендиній квартирі. Вона містилася у великому непоказному будинку, характерному для того району. Місіс Бівер гірко шкодувала за життєвим простором, змарнованим на сходи й на порожній, вимощений плитками вестибюль. Швейцара не було; тричі на тиждень приходила прибиральниця з відром і ганчіркою. Судячи з таблиці, на якій були виписані імена пожильців, Бренда була дома. Але Джок не дуже на те покладався: не така Бренда людина, щоб міняти щоразу жетон, приходячи або йдучи з дому. Квартира була на третьому поверсі. Після першого маршу світлий мармур змінився на витертий килим, який лежав тут іще перед тим, як місіс Бівер взялася переобладнувати будинок. Джок натне кнопку дзвінка і почув, як він задзеленчав усередині. Ніхто не відчинив. Було вже чверть на шосту, і він і не сподівався застати Бренду дома. Іще дорогою він вирішив, що на всяк випадок зайде до Неї на квартиру, а тоді поїде до клубу й звідти дзвонитиме всім її приятелькам, котрі можуть знати, де вона. Він подзвонив удруге, вже просто машинально, трохи почекав, а тоді повернувся йти. Аж раптом відчинилися сусідні двері, і звідти визирнула чорнява жінка в криваво-червоній оксамитовій сукні; в її вухах коливалися великі сережки з філіграну східної роботи, щедро оздоблені тьмяними дешевими камінцями.
— Ви шукаєте леді Бренду Ласт?
— Так. Вона ваша приятелька?
— І то дуже близька,— сказала принцеса Абдул Акбар.
— То, може, ви знаєте, де вона зараз?
— Вона має бути в леді Кокперс. Я якраз їду туди. Переказати їй що-небудь?
— Ні, краще я сам з нею побачусь.
— Тоді заждіть хвилинку, і ми поїдемо разом. Заходьте.
Єдина кімната принцеси була обставлена як попало і з суто східною зневагою до справжнього призначення речей: шаблі, яким належало прикрашати парадне убрання арабського шейха, звисали з рейки для картин; молільні килимки лежали на канапі; настінний бухарський килим укривав підлогу; туалетний столик був застелений японською шаллю (в Йокогамі такі роблять спеціально для туристів); на восьмикутному столику з Порт-Саїда стояв тібетський Будда із світлого мильного каменю; шість бомбейських слоників із слонової кістки вишикувалися рядочком на радіаторі. Інші культури були представлені комплектом флакончиків та пудрениць Лаліка[13], фалічним фетишем із Сенегалу, голландською мідною чашею, кошиком для паперу, зробленим з лакованих акватинт, лялькою-страшидлом, подарованою на урочистому обіді в курортному готелі, десятком фотографій принцеси, вставлених у рамки, дуже гарно виконаною інтарсією з підфарбованого дерева — сценка в саду,— та радіоприймачем з футляром із чорного дуба в тюдорівському стилі. В такій маленькій кімнатці все це справляло разючий ефект. Принцеса сиділа біля дзеркала, а Джок на канапі за спиною в неї.
13
Рене Лалік — французький ювелір. Власник фабрик, що виготовляли переважно туалетні набори масового вжитку.